Электронный
методический кабинет

Сутність інвестицій, іноземних інвестицій, іноземних інвесторів

Дахно І.І. • Міжнародне приватне право • 2008 (ua) 
У сучасному світі різноманітних і складних економічних процесів і взаємовідносин між громадянами, підприємствами, фінансовими інститутами, державами на внутрішньому і зовнішніх ринках гострою проблемою є ефективне вкладення капіталу (інвестицій).

У Законі України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 р. №1560 - XII (Відомості Верховної Ради України, 1991, №47) інвестиції трактуються як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, в результаті яких створюється прибуток (дохід) або'досягається соціальний ефект. Американські дослідники К. Макконел та С. Брю визначають інвестиції як "витрати на виробництво та нагромадження запасів". У ширшому розумінні слова під інвестиціями прийнято розуміти використання коштів з метою отримання доходу і нарощування капіталу.

Інвестиції можна класифікувати за різними ознаками:

1. За видом інвестицій:

• грошові вклади, цільові банківські влади, акції та інші цінні папери;

• рухоме і нерухоме майно;

• технічні, технологічні знання у вигляді технічної документації;

• право користування землею , водою, будинками, спорудами тощо;

• інші цінності.

2. За об'єктами вкладення:

• реальні інвестиції — це вкладення капіталу (коштів) у реальні активи сфер і галузей народного господарства з метою оновлення існуючих і створення нових матеріальних благ;

• інноваційні інвестиції — вкладення капіталу, пов'язані з науково-технічним прогресом. У їх складі виокремлюють інтелектуальні інвестиції — вкладення в об'єкти інтелектуальної власності, що випливають з права промислової власності, авторського права і суміжних з ними прав;

• фінансові — вкладення коштів у різні фінансові інструменти.

3. За метою інвестування:

• досягнення фінансової мети — отримання відсотків за користування кредитом, позикою тощо;

• досягнення підприємницької мети, наприклад встановлення контролю над підприємством, отримання інформації про діяльність підприємства, недопущення конкурентів на ринок.

4. За характером участі в інвестиційному процесі:

• прямі, які характеризуються безпосередньою участю інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладення коштів;

• непрямі (портфельні) — інвестування опосередковано третіми особами.

5. За формою власності:

• державні — вкладення, які здійснюють центральні і місцеві органи влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і залучених коштів, а також інвестиції державних підприємств та закладів за рахунок власних і залучених коштів;

• приватні інвестиції, які здійснюються громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності;

• спільні — вкладення, що здійснюються суб'єктами даної країни та іноземної країни.

6. За регіональною ознакою:

• іноземні — вкладення іноземних громадян, юридичних осіб, держави;

• внутрішні інвестиції — це вкладення коштів в об'єкти інвестування, розміщені у територіальних межах даної

країни;

• національні (місцеві) інвестиції, які здійснюються суб'єктами даної країни на її території;

• зовнішні (зарубіжні) інвестиції — це вкладення в об'єкти інвестування, розміщені за територіальними межами даної країни.

7. За ступеню ризику:

• безризикові — це інвестиції, які вважаються безпечними, а дохід за ними визначає безпечну ставку, яка використовується при оцінці вкладень (наприклад, у розвинутих країнах такими інвестиціями вважаються вкладення в короткострокові державні облігації);

• ризикові, які пов'язані з невизначеністю.

8. За напрямами вкладення:

• нове будівництво підприємств, споруд тощо;

• розширення діючих підприємств з метою збільшення виробничих потужностей;

• реконструкція діючих підприємств;

• технічне переозброєння.

9. За формою оформлення".

• явні інвестиції — такі, які юридично правильно оформлені;

• приховані інвестиції, що являють собою потоки капіталу між філіями ТНК, або наявний вивіз капіталу через Цінні папери;

• "чорні інвестиції" — кошти, отримані незаконним шляхом, походження яких не прослідковується.

10. За характеристиками потоків капіталу:

• геополітична спрямованість: країни, що розвиваються — країни, що розвиваються; розвинуті країни — країни,

що розвиваються; розвинуті країни — розвинуті країни інтернаціональні;

• ступінь повернення: що повертаються (кредити, позики), ризикові (частка у власності капіталу), що не повертаються (технічна допомога міжнародних організацій);

• за ступенем первинності: первинні і реінвестиції;

• за величиною: дрібні, середні, великі, дуже великі.

11. За характеристиками приймаючої країни:

• за режимами приймаючої сторони: обмежений режим національний режим, режим нації найбільшого сприяння, пільговий режим, режим примусу;

• за характером використання інвестиційних капіталів: інвестиції, що продаються; амортизаційні та сировинні, екстенсивні та інноваційні;

• за формами здійснення інвестицій: адресна, цільова технічна допомога, програма навчання спеціалістів, кредити та позики, концесії, іноземні підприємства на території приймаючої країни, спільні підприємства, вільні економічні зони.

У ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" у редакції від 22.05.1997 р, №283/97-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1997, №27) сформовано поняття "інвестиція", "капітальна інвестиція", "фінансова інвестиція", "портфельна інвестиція", "реінвестиція".

Іноземні інвестиції, за Законом України "Про іноземні інвестиції" від 13.03. 1992 р. №2198-ХП (Відомості Верховної Ради України, 1992, №26) являють собою всі види цінностей, які вкладають іноземні інвестори в об'єкти підприємницької діяльності для отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Слід також мати на увазі Закон України "Про режим іноземного інвестування" від 19.03.1996 р. №93/96-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1996, №19).

За своєю суттю іноземні інвестиції поділяються на позичковий капітал і підприємницький. Позичковий капітал — це інвестиції, які надаються у формі державних приватних і міжнародних позичок і кредитів. Підприємницький капітал — це інвестиції у підприємницькі структури. Основу підприємницького капіталу як форми міжнародного руху капіталу становлять прямі та портфельні іноземні (чи зарубіжні) інвестиції. Прямі інвестиції — це вкладення капіталу з метою сприяння отриманню підприємницького прибутку (доходу) та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування.

З напрямом руху інвестиційних ресурсів пов'язані поняття "втеча капіталу" та "чистий приплив капіталу". Втеча капіталу — це переведення значних розмірів капіталу в країни з сприятливішим інвестиційним кліматом (для уникнення високого рівня оподаткування, негативних наслідків інфляції, ризику експропріації тощо). Головною метою втечі капіталу є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах.

Чистий приплив капіталу — це різниця між обсягом надходження грошових коштів із-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивезення капіталу у формі позичок іноземним позичальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів.

Реалізація інвестицій за допомогою дій громадян, юридичних осіб і держави являє собою інвестиційну діяльність. У ширшому розуміння інвестиційна діяльність є цілеспрямованою діяльністю, яка полягає у формуванні і використанні інвестицій, регулюванні інвестиційного процесу, міжнародного руху інвестицій та створенні інвестиційного клімату для залучення іноземних інвестицій з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Інвестиційна діяльність здійснюється у формі: 1) інвестування громадянами, недержавними підприємствами, асоціаціями, об'єднаннями і товариствами, а також суспільними і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, що засновані на колективній діяльності; 2) державного інвестування; 3) іноземного інвестування-4) спільного інвестування коштів і цінностей громадянами і юридичними особами даної країни та іноземних держав.

Причинами руху іноземних інвестицій є:

1) розширення ринків збуту шляхом продажу товарів за кордон;

2) придбання іноземних ресурсів (сировини, знання тощо).

Фактори, які слід враховувати при вкладеннях інвестицій для розширення ринків збуту або придбання більш дешевої сировини є такими:

по-перше, транспортування. Транспортування деяких товарів збільшує транспортні витрати настільки, що робить торгівлю цими товарами не вигідною. В такому випадку доречніше вкладати іноземні інвестиції у виробництво тих же товарів за кордоном своєї країни. Коли фірми розповсюджують свою діяльність за кордоном, щоб виробляти в більшості ту ca-му продукцію, яку вони випускають у себе в своїй країні, тоді такі прямі іноземні інвестиції називають горизонтальною експансією; по-друге, торгові обмеження. Якщо існують торгові обмеження на імпорт у певній країні, то за допомогою іноземних інвестицій можна організувати місцеве виробництво для обслуговування місцевого ринку;

по-третє, торгові обмеження, які вводяться споживачем. Іноді споживачі надають перевагу вітчизняним товарам. Причинами віддання переваг вітчизняним товарам над імпортними є: націоналізм; побоювання, що товар не буде своєчасно доставлений (проблеми доставки з-за кордону); віра в те, що вітчизняна продукція краща; більша відповідність своїх товарів місцевим смакам;

по-четверте, слідування за клієнтом — це коли фірма збуває свою продукцію за кордон непрямим шляхом. Тобто вона продає товари на внутрішньому ринку, які є комплектуючими або частиною товарів, які йдуть на експорт. Фірми можуть утримати своїх клієнтів шляхом організації виробництва за кордоном, коли ці клієнти також створюють за кордоном свої виробництва;

по-п'яте, слідування за конкурентом. Це стосується насамперед галузей, де кількість продавців невелика. Зразу декілька інвесторів створюють виробничі потужності незалежно одна від одної в — один час . Ці фірми розглядають можливості надходження інвестицій приблизно в один час. Одночасно на них може мати вплив обмеження на імпорт, або зміни в ринковій кон'юнктурі;

по-шосте, зміни у витратах. Це стосується окремих факторів виробництва, розміру виробництва, використання виробничих факторів.

Іноземні інвестори, які представлені в Україні можна поділити на такі типи:

I. Стратегічний — це переважно ТНК із значними капіталами, які прагнуть як найширше використовувати природні ресурси країни і досягти прибутку від інвестування шляхом експорту ресурсів, налагодження в країні власного виробництва та дилерської мережі.

II. Фондовий — представлені різноманітними фондами і подібними їм організаціями, які набули останнім часом широкого поширення.

ІІІ. "Наймасовіший" — це інвестори, чия мета випуск на території країни промислових та споживчих товарів для ринку з використанням (більшою мірою пасивно) місцевих основних фондів, сировинних матеріалів, дешевої робочої сили, інфраструктури. Це ті інвестори, за допомогою яких країна збагачується на технологічний та організаційний досвід.

IV. "Експансіоністи" і "сировинники" — це інвестори, основною метою яких є імпорт інвестиційних матеріалів (будівельних тощо) та готової продукції в країну (товарна експансія), закупівля сировинних матеріалів та напівготової продукції для експорту з країни.

V. Дочірні — ті, які інвестують свій капітал у випуск продукції та послуг для основних інвесторів. Перевагою є можливість включення України до складу цих дочірніх компаній з усіма наслідками, що випливають.

VI. Постсоціалістичні - в основному малі інвестори із Східної Європи та країн СНД, які вже на ґрунті нових принципів намагаються налагодити кооперації з українськими підприємствами, використовуючи неформальні стосунки, виробничі зв'язки та знання ринку.

VII. Експертні — порівняно новий тип інвесторів, пов'язаних прямо чи опосередковано з консалтинговим інвестиційним бізнесом у межах чи за межами країни. За оцінкою експертів, лише 10% іноземних і 1% вітчизняних посередників-експертів ефектно діють на вітчизняному ринку і залучають прямі іноземні інвестиції.

В Україні склад іноземних інвесторів представлений переважно ТНК, аутсайдерами, які не витримали конкуренції в своїх країнах, фірмами з обмеженими фінансовими можливостями, які розраховують на більшу віддачу, та інвесторами, які відмивають гроші.

Згідно із Законом України "Про іноземні інвестиції", інвестування в Україні проводяться іноземними інвестиціями у вигляді національної валюти будь-якого рухомого і нерухомого майна; акцій, облігацій та інших цінних паперів; будь-яких прав інтелектуальної власності, що має вартість (авторські права, торговий знак, фірмове найменування), права на господарчу діяльність (видобування та експлуатацію природних копалин).

У ст. 3 Закону України "Про режим іноземного інвестування" зафіксовано форми, у яких можуть здійснюватися іноземні інвестиції. Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції, зокрема, у таких формах:

• дольова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

• придбання діючих підприємств;

• створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам;

• придбання рухомого і нерухомого майна.

Іноземні інвестиції в більшості випадків спрямовуються в приймаючі країни двома шляхами: організації нових підприємств і купівлі або поглинанні вже діючих підприємств.

Основні мотиви придбання частки в діючому підприємстві є: а) труднощі передачі деяких ресурсів закордонному підприємству; б) придбання цих ресурсів на місце нових підприємств. Перевагами придбання частки в діючому підприємстві є: відсутність проблем характерних для пускового періоду нових підприємств; легша фінансова ситуація, простіше отримання доступу до місцевого капіталу; збереження попереднього обсягу виробничих потужностей на ринку (при цьому іноземний інвестор не несе великих витрат пов'язаних з неефективною роботою в період пуску). Але на практиці потенціальний інвестор не завжди може реалізувати ці мотиви. Недоліками в процесі придбання частки у діючому підприємстві і проблемами інвесторів при придбанні запропонованих для продажу фірм є: низька кваліфікація персоналу і складні трудові відносини, які важко змінити; погана репутація торгових марок, неефективні виробничі потужності; невигідне місцезнаходження відносно майбутніх потенціальних ринків.

У більшості випадків фірми можуть приймати рішення про будівництво нового підприємства, якщо для придбання немає підходящої фірми, купівля фірми створює серйозні проблеми, або придбання важко фінансується.

Іноземні інвестори можуть вкладати інвестиції в основний капітал, обіговий капітал та у фінансові інструменти, наприклад, в акції вітчизняних підприємств через депозитарні розписки (тобто, це реальні інвестиції і фінансові).

Основний капітал являє собою основні засоби і довгострокові зобов'язання. Інвестиції в основний капітал включають:

1) придбання (виготовлення) нового обладнання, в т.ч. витрати на доставку і установку; 2) модернізацію обладнання; 3) будівництво і реконструкцію; 4) технологічні лінії, установки Вартість основних засобів погашається шляхом нарахування зносу (амортизації).

Обіговий капітал являє собою частину активів підприємства, яка повністю переносить вартість на заново створену продукцію і повертається у грошовій формі в кінці кожного виробничого; використовується для створення і використання обігових виробничих фондів (предмети праці) і фондів обігу (готова продукція, грошові кошти).

Обіговий капітал формується з грошових коштів, цінних паперів, що легко реалізуються, незавершеного виробництва, матеріалів, комплектуючих виробів, витрат майбутніх періодів.

Структура обігового капіталу являє собою частку вартості окремих елементів обігового капіталу в загальній вартості. Управління обіговим капіталом в якості основної функції визначає організацію обігового капіталу, яка включає: визначення складу і структури обігового капіталу, встановлення потреби підприємства в обіговому капіталі, визначення джерел формування обігового капіталу.

Обіговий капітал класифікується:

1) за місцем у процесі відтворення: оборотні кошти у сфері виробництва і в сфері обігу;

2) за ступеню планування: нормовані і не нормовані (відвантажена продукція, заборгованість). Метою нормування є визначення раціонального розміру обігового капіталу, який вилучається зі сфери обігу у сферу виробництва;

3) за джерелами формування обігових коштів: власний, залучений, позичковий капітал;

4) за причетністю до виробничого циклу: постійний, змінний капітал.

Інвестиції в обіговий капітал передбачають: нові і додаткові запаси основних і допоміжних матеріалів, нові і додаткові запаси готової продукції, збільшення рахунків дебіторів.

Структура і обсяг обігового капіталу значною мірою залежать від виробничої діяльності підприємства. Важливим показником ефективності фінансово-господарської діяльності є ліквідність обігових засобів (швидке погашення кредиторської заборгованості, перетворення оборотних активів на грошові кошти). В переробній промисловості — більша частка сировини, напівфабрикатів, у видобувній промисловості — витрати майбутніх періодів.

Іноземні інвестори можуть вкладати свій капітал і в цінні папери. Цінні папери — це грошові документи, які свідчать про право на володіння часткою капіталу або про відносини позики; визначають взаємовідносини між організацією, яка випустила цінні папери, та їх власником; передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків; надають можливість передачі грошових та інших прав на ці документи іншим особам.

Якщо іноземні інвестори мають бажання вкласти свій капітал у такий вид цінних паперів, як акції вітчизняних підприємств, то вони здійснюють інвестиції на міжнародних ринках цінних паперів через депозитарні розписки. Депозитарні розписки бувають американські (АДР) і глобальні (ГДР).

Американські депозитарні розписки — це сертифікати, що виступають субститутами цінних паперів, випущених депозитарієм-агентом, який є резидентом тієї країни, в якій випускаються розписки. АДР деноміновані у грошовій одиниці США та випущені в обіг на вторинному ринку США.

Випуск АДР надає значні переваги емітенту, який не є резидентом США. Так, наприклад, АДР країні в цілому вітчизняним підприємствам, тобто емітентам з інших країн, дозволяють:

• отримувати значні обсяги фінансових інвестицій на фондовому ринку США з високим інвестиційним потенціалом;

• скористатися перевагами високоефективного фондового ринку (вищої інформаційної ефективності та ліквідності, нижчого ризику та рівня видатків);

• обійти законодавчі та економічні перешкоди, що обмежують доступ до зарубіжних інвестиційних ринків. Для інституційних та індивідуальних інвесторів США АДР, а для європейських інвесторів ГДР дозволяють:

• здійснювати інвестування поза межами США, Європи в економіку з вищими відсотковими ставками;

• володіти майном та корпоративними права поза СПІД;

• отримувати деноміновані дивіденди у власній національній валюті;

• уникнути незручностей, пов'язаних з прямим інвестуванням в економіку інших країн (порівняно нижчої інформаційної ефективності та ліквідності, вищих трансакційних видатків);

• уникнути додаткових законодавчих проблем, пов'язаних з володінням майном за кордоном.

Загалом іноземним інвесторам, за законодавством України, надаються такі гарантії:

1. У випадку зміни законодавства щодо іноземних інвестицій протягом 10 років на вимогу іноземних інвесторів застосовується закон, який діє на момент реєстрації інвестора.

2. Іноземні інвестиції не підлягають націоналізації.

3. Іноземні інвестори мають право на компенсацію збитків, які погашаються на підставі поточних ринкових цін. При цьому виплачується компенсація у тій валюті, в якій здійснювалась інвестиція. Кошти виплачуються з державного бюджету та інших джерел.

4. На випадок припинення інвестиційної діяльності інвестор має право на повернення не пізніше ніж через 2 місяці своїх інвестицій і доходу в грошовій або товарній формі за реальною вартістю.

5. Гарантується можливість реінвестування прибутку.

6. Для збереження прибутків іноземні інвестори можуть мати поточні рахунки в банках України.

Для іноземних інвесторів встановлено національний режим інвестиційної діяльності, тобто вони наділяють правами і обов'язком в обсязі не менше, ніж суб'єкти України.