Электронный
методический кабинет

Міжнародна торгівля товарами

Козик В.В. • Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини • 2003 (ua) 
1.5.1. Суть, види та показники світової торгівлі

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) У даній країні.

2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3. Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).



5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків. У обсяг імпорту входить:

1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних

документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру — систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для після продажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов'язково спеціалізованими).

Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.

Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, серед яких основними є її обсяг, динаміка експорту та імпорту, товарна та географічна структура.

Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов'язаний доставити товар У порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ ( CIF - Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт"));

при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.

За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхування вантажів.

Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірювання (барелях, бушелях, мішках).

Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньоторговельного товарообороту. Зовнішньоторговельний товарооборот країни — це сума її експорту та імпорту. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від'ємним), коли ситуація протилежна. Покривають негативне сальдо торгового балансу золотом або конвертованою валютою.

Якщо вимірювання ведеться у натуральних одиницях, динаміка зовнішньоторговельного товарообороту виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. Ці індекси відображають тенденції в зміні обсягів реальних мас товарів.

На вартісні показнику впливають ціни. Тому вартість, наприклад, експорту може зменшитись, навіть якщо збільшуються фізичні обсяги проданих товарів, коли ціни на них знизились. І навпаки, збільшення вартісних показників зовнішньоторговельного товарообігу може відображати не фізичне збільшення торгівлі, а зростання товарних цін.

Географічна структура міжнародної торгівлі — це розподіл торговельних потоків між окремими країнами та їх групами, виділеними за територіальною або організаційною ознаками. Наприклад, Азія, Африка, Європа, Америка — за територіальною ознакою; країни ЄС, країни НАФТА, країни МЕРКОСУР тощо — за організаційною ознакою.

Товарна структура міжнародної торгівлі характеризує товарне наповнення експорту та імпорту (сільськогосподарські продукти, продукти видобувної промисловості, промислові товари тощо).

Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі країни у міжнародних економічних відносинах. Для її оцінки використовуються такі показники:

а) експортна квота;

б) імпортна квота;

в) структура експорту;

г) структура імпорту;

д) порівняльне відношення частки країни у світовому виробництві ВВП/ВНП та її частки у світовій торгівлі.

Експортна квота відображає відношення обсягу експортованих товарів і послуг до ВВП/ВНП. На рівні галузі — це питома вага експортованих галуззю товарів і послуг в їх загальному обсязі.

Імпортна квота — це відношення обсягу імпорту до ВВП/ВНП. Питома вага експорту та імпорту у ВВП/ВНП є кількісним індикатором відкритості економіки у першому наближенні. Комплекснішим показником відкритості вважають зовнішньоторговельну квоту. Вона виражається відношенням обсягу зовнішньоторговельного обороту до ВВП/ВНП.

Структура експорту — це відношення або питома вага експортованих товарів за видами і ступенем їх перероблення. Цей показник характеризує спрямованість експорту (сировинна, машинно-технологічна тощо) та роль країни в міжнародній галузевій спеціалізації.

Структура імпорту характеризує склад і відношення обсягів сировини і готової кінцевої продукції, які ввозяться в країну.

Показник порівняльного відношення частки країни в світовому виробництві ВВП/ВНП та її частка в світовій торгівлі характеризують відповідність вироблених товарів світовому рівню якості та рівень розвитку галузі. Так, якщо частка країни у світовому виробництві певного виду товару становить 5 %, а частка у світовій торгівлі цим видом товару 1 %, то це свідчить про невідповідність якості цього виду товару світовим вимогам, а отже, і про низький рівень розвитку галузі загалом.

1.5.2. Динаміка та тенденції світової зовнішньої торгівлі

Зовнішня торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною. Це зумовлено значною мірою розвитком спеціалізації та ко- оперування виробництва в міжнародному масштабі, скасуванням багатьох обмежень у міжнародній торгівлі, високими темпами розвитку "нових індустріальних країн".

Панівні позиції у світовій торгівлі займають розвинуті країни. На їх частку припадає 2/3 обсягу експорту і така ж частка імпорту. Відповідно на країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою припадає близько 1/3 світових експорту та імпорту.

Найбільшими експортерами світу є Німеччина, США, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія.

Незважаючи на загальну тенденцію до зростання, у міжнародній торгівлі відзначаються значні коливання, що зумовлено економічними кризами, загостренням енергетичної кризи, нестачею сировини та іншими проблемами. Так, у 1991 р. темпи зростання становили 2,9 %, у 1992 р. — 5,2 %, у 1993 р. — 3,9 %, у 1994 р. — 9,2 %.

Стабільне та стійке зростання міжнародної торгівлі зумовлюється багатьма чинниками, основними з яких є:

а) розвиток та поглиблення міжнародного поділу праці й інтернаціоналізація виробництва;

б) зростання торговельно-економічної інтеграції з формуванням спільних ринків, зон вільної торгівлі тощо;

в) лібералізація міжнародної торгівлі;

г) науково-технічна революція;

д) формування у країнах з перехідною економікою економічних моделей, орієнтованих на зовнішній ринок.

Зовнішня торгівля на сучасному етапі перетворилася на важливу сферу економіки будь-якої країни. Збільшується її вплив на світовий економічний розвиток.

Роль зовнішньої торгівлі в економіці кожної країни зростає, незважаючи на те, що міжнародні торговельні зв'язки нестійкі. Внаслідок цього в структурі товарообороту та в напрямках зовнішньоторговельних потоків постійно відбуваються зміни.

Сьогодні в міжнародній торгівлі суттєво скорочується питома вага сировини і різко підвищується частка готових виробів. В таких країнах, як Німеччина та Японія, частка готової продукції в експорті становить близько 90 %. Загалом у товарній структурі світового експорту понад 2/3 — це продукція обробної промисловості, причому її питома вага постійно зростає, а менш ніж 1/3 — сировина і продовольчі товари.

Високими темпами зростає міжнародна торгівля машинами і обладнанням, продукцією електротехнічної промисловості.

В експорті дедалі більшого значення набуває наукомістка продукція. Це спричинило розширення торгівлі послугами. Темпи зростання торгівлі послугами у 90-ті роки значно перевищили темпи зростання міжнародної торгівлі "видимими" товарами. Експорт — імпорт послуг стимулює міжнародну торгівлю товарами виробничого характеру.

Характерною рисою сучасного етапу є збільшення частки торгівлі індустріальних країн між собою. На неї припадає понад 70 % всесвітньої торгівлі. Частка країн, що розвиваються, у світовій торгівлі не досягає і 20 %. Економічно менш розвинуті країни намагаються посилити свої позиції в світовій торгівлі, диверсифікуючи її, тобто одночасно розвиваючи багато її напрямків та розширюючи асортимент товарів.

Важливого значення в сучасних умовах набуває торгівля патентами, ліцензіями, ноу-хау та іншими експертними документами і пов'язаний з нею обіг товарів, послуг, капіталів.

1.5.3. Типи зовнішньоторговельної політики держав

Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавчо встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин. Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

• політика вільної торгівлі;

• політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям

витримувати конкуренцію.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

• селективний — скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

• галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

• колективний — проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

• прихований — здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн і груп товарів.

Станом на липень 1997 р. Україна уклала угоди про вільну торгівлю з такими країнами [15, с.19]:

а) ратифіковано обома сторонами — Білорусь, Росія;

б) ратифіковано Україною — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Туркменістан, Узбекистан;

в) не ратифіковано — Казахстан, Литва.

Країни, з якими Україна уклала торгово-економічні угоди з встановленням режиму найбільшого сприяння, або національного режиму:

а) ратифіковано обома сторонами — Австрія, Болгарія, Греція, Естонія, Єгипет, Індія, Китай, Туреччина;

б) ратифіковано Україною — Алжир, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Великобританія, В'єтнам, Гвінея, Німеччина, Данія, Ізраїль, Польща, Індонезія, Італія, Канада, Лівія, Нідерланди, Південна Корея, Словенія, Франція, Швейцарія, Югославія;

в) не ратифіковано — Білорусь, Угорщина, Грузія, Об'єднані Арабські Емірати, КНДР, Ліван, Латвія, Литва, Молдова, Монголія, Румунія, Словаччина, Туніс, Фінляндія, Хорватія, Чехія.

Крім того, укладені контингентні угоди з Киргизстаном, Туркменістаном, Росією, Узбекистаном, які передбачають, що режим вільної торгівлі не поширюється на певні групи товарів.

Незважаючи на це, порівняно з іншими країнами колишнього соціалістичного табору економіка України є найменш відкритою, що підтверджують дослідження.

У 1996 р. Центральноєвропейський університет проаналізував відкритість економік нових незалежних держав. Дані наведено у табл. 1.5.1. Відкритість економіки — це відношення сумарного обсягу експорту, імпорту і не факторингових послуг до ВНП (%).



Дані таблиці свідчать, що Україна станом на 1994 р. знаходилася на останньому місці за темпами зростання відкритості економіки. Але сучасна економічна політика уряду України свідчить про прийнятий курс на відкритість економіки та широку інтеграцію у світове господарство.

1.5.4. Економічні наслідки протекціоністської політики

Проведемо простий аналіз попиту та пропозиції для дослідження економічних наслідків введення захисних тарифів на який-не-будь товар X. Розглянемо три стадії моделі (рис. 1.5.1):

1) до початку торгівлі, коли товар продукується та споживається лише усередині країни;

2) за умови вільної торгівлі, коли імпорт товару з-за кордону нічим не обмежується;



3) після введення імпортного тарифу.

До початку торгівлі. Країна продукує та споживає товар X, у виробництві якого вона не має порівняльних переваг, у точці С. Лініями Dd та Sd показано внутрішні попит та пропозицію товару. За умови відсутності торгівлі внутрішня ціна та обсяги виробництва товару X відповідно становитимуть OPd та OQ3.

За умови вільної торгівлі. Країна відкрита для світової торгівлі і тому інші країни, які мають порівняльні переваги у виробництві товару X та домінують на світовому ринку, починають продавати свої товари X у цій країні за світовою ціною OPw, нижчою, ніж внутрішня ціна.

Оскільки світовий ринок може постачати у дану країну необмежену кількість товару X за ціною OPw, лінія пропозиції буде мати вигляд горизонтальної прямої Sd+W, яка покаже обсяг товару, доступний покупцям даної країни як із внутрішніх, так і з зовнішніх Джерел. Попит дорівнює пропозиції в умовах вільної торгівлі у точці А, причому внутрішнє споживання становитиме OQ5, внутрішнє виробництво — OQV а різниця між цими двома значеннями — Q,Q5 — це обсяг імпорту. Отже, в результаті імпорту внутрішня ціна товару впала з рівня OPd до рівня OPw, а місцеві виробники продають на Q1Q3 товару менше, ніж до початку торгівлі.

Після введення тарифу. Уряд для захисту національних виробників, які втрачають прибутки через наплив дешевих товарів з-за кордону, вводить імпортний тариф на кожну одиницю товару X, у

розмірі P1Pw+t. Цей крок призведе до зростання внутрішньої ціни з ОРш до OPw+t і буде мати цілу низку наслідків. Крива сукупної пропозиції переміщається догори на значення введеного тарифу (t) на рівень Sd+w+t. За нового рівня пропозиції внутрішній попит дорівнює сукупній (внутрішній та зовнішній) пропозиції у точці В, у якій під захистом імпортного тарифу внутрішнє виробництво збільшується на QXQ2, а внутрішнє споживання зменшується на QtQb. Імпорт скорочується з QjQ5 до Q2QV Отже, в результаті введення тарифу зменшилося внутрішнє виробництво товару X, що, своєю чергою, призвело до скорочення імпорту.

До введення імпортних тарифів споживчий надлишок, тобто вигода від придбання товарів за ціною Р , дорівнював площі трикутника ADPw, отже споживачі могли споживати товар у будь-яких кількостях, обмежених кривою сукупних внутрішньої та зовнішньої пропозиції і кривою внутрішнього попиту. Внаслідок того, що крива пропозиції Sd після оподаткування імпорту тарифом перемістилась догори на значення тарифу t, надлишок споживання обмежується лише трикутником BDPw+t. Скорочення споживчого надлишку дорівнює заштрихованій ділянці (а + Ь + с + d). Це те, що втрачають покупці внаслідок зменшення споживчого надлишку, або чисті загальні втрати споживача від введення імпортного тарифу.

Ці втрати частково компенсуються за рахунок вигоди, яку отримують від введення мита держава та вітчизняні виробники товару X. Держава акумулює у державному бюджеті додаткові доходи, отримані внаслідок обкладання імпорту митом. Ці доходи розраховуються як добуток розміру імпорту країни після введення тарифу та роз- міру мита, і графічно зображаються прямокутником с на рис. 1.5.1. Ці доходи від мита, за суттю, є перерозподілом доходу від споживача до держави і не впливають на економічний добробут держави: вона виграє те, що втрачає споживач. Доходи переміщаються із приватного сектора у державний.

Вітчизняні виробники товару X, на яких мито не поширюється, реалізують свою продукцію за вищою ціною OPw+t. Оскільки ця ціна вища від світової ціни OPw, вітчизняні виробники піднімаються догори по кривій пропозиції Sd, збільшивши вітчизняне виробництво з OQ1 до OQ2. Вони скористаються як вищою ціною, так і більшим обсягом продаж. Отже, вони отримають додатковий дохід, який розраховується як різниця між додатковим прибутком, що одержать виробники внаслідок введення імпортного тарифу, та додатковими витратами на виробництво додаткової кількості товару-Цей дохід має вигляд трапеції а на рис. 1.5.1.

Втрати споживчого надлишку, які дорівнюють сумі площ трикутників (b + d), нічим не компенсуються і є чистими втратами держави.

Площа трикутника b показує додаткові витрати виробництва продукції X в обсягу (Q2 - Q1). Зі зростанням захисту внутрішнього ринку за допомогою тарифів усе більша кількість ресурсів, не призначених спеціально для виробництва товару X, використовується для його виробництва. Це призводить до вищих витрат виробництва порівняно з тими, які б мала країна, купуючи товар X за світовою ціною ОРт в іноземного виробника. З рис. 1.5.1 зрозуміло, що затрати на збільшення внутрішнього виробництва товару X з OQ1 до OQ2зростають вздовж кривої Sd з ОРшрр OPw+tза одиницю. Проте такого ж збільшення пропозиції можна досягти за рахунок поставки з-за кордону додаткової (Q2 - Qx) кількості товару вздовж кривої Sd+w за ціною OPw за одиницю. Отже, втрати економіки зображені трикутником b. Площа трикутника d показує чисті втрати споживчого надлишку, зв'язані зі скороченням споживання з OQS до OQ1, оскільки вища ціна OPw+t змусить покупців пересувати догори по кривій попиту Dd. Вітчизняні споживачі постраждають через введення мита: вони платитимуть на PwPw+t більше за кожну одиницю товару X.

Крім того, постраждають іноземні виробники товару X, незважаючи на те, що продажна ціна на товар X стала вищою на PwPw+t- Ця різниця у ціні йде до державного бюджету країни-імпортера, а не іноземним виробникам. Світова ціна після встановлення мита і, отже, поштучний дохід іноземних виробників залишаються на рівні ОРш, а обсяг їх експорту скорочується з Q1Q5 до Q2Q4.

У цілому від введення імпортного мита отримують економічний ефект, що поділяють на дві групи:

1. Перерозподілювальні ефекти — ефект доходів та ефект переділу.

2. Ефекти втрати — ефект захисту та ефект споживання. Ефект доходів (revenue effects — це обсяг збільшення доходів

Державного бюджету внаслідок обкладання імпорту митом.

Ефект переділу (redistribution effect) — це перерозподіл доходів від споживачів до виробників продукції, що конкурує з імпортом.

Ефект захисту (protective effect) — це економічні втрати країни внаслідок необхідності внутрішнього виробництва додаткової кількості товару при більших витратах під захистом тарифу.

Ефект споживання (consumption effect) — виникає внаслідок того, що скорочується споживання товару через зростання його ціни на внутрішньому ринку.

1.5.5. Державне регулювання міжнародної торгівлі

1.5.5.1. Класифікація інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами

Інструменти (методи) зовнішньоторговельної політики дуже різноманітні, їх нараховується понад тисячу. Це обумовлює існування різних підходів до їх класифікації.

А.В. Данильцев дає таку класифікацію інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами:

1) за характером та цілями застосування заходів регулювання:

— інструменти, які передбачають застосування заходів регулювання при перетині товаром митного кордону (прикордонні заходи);

— інструменти, які передбачають застосування заходів, які стосуються внутрішнього ринку в цілому, але не зачіпають умов достутпу іноземних товарів на внутрішній ринок;

— інструменти, які використовуються для покращення умов до ступу вітчизняних товарів на іноземні ринки. Зокрема це заходи у відповідь. Вони не мають на меті обмеження доступу на ринок, але є засобом тиску на партнерів, щоб ті скасували свої обмеження. Ці обмеження можуть набувати найрізноманітніших форм;

2) за характером інструментів, що використовуються:

— тарифні — мита та інші митно-тарифні заходи;

— нетарифні — решта інструментів регулювання;

3) за характером впливу на умови конкуренції:

— інструменти, які обмежують іноземну конкуренцію на внутрішньому ринку;

— інструменти забезпечення добросовісної конкуренції;

— інструменти, які забезпечують підвищення конкурентоспроможності власних (національних) товарів на закордонних ринках;

— інструменти, спрямовані на усунення обмеження конкуренції на закордонних ринках та полегшення доступу національних товарів на ці ринки;

4) залежно від особливостей застосування заходів регулювання:

— односторонні (автономні) заходи — застосовуються урядами

країн в односторонньому порядку без погодження або консультації з торговими партнерами. Такі заходи вживаються здебільшого під час загострення політичних відносин;

— двосторонні заходи — застосовуються у рамках двосторонніх угод. Такі заходи попередньо узгоджуються країнами — торговими партнерами. Кожна з країн попереджає свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торговельні відносини, а лише сприяють їм;

__багатосторонні заходи — застосовуються у рамках багатосторонніх угод (наприклад, ГАТТ/ВТО);

5) з погляду історичного розвитку форм протекціонізму та еволюції міжнародної торгівлі:

— інструменти традиційного протекціонізму — носять в основному обмежувальний характер та виявляються у створенні торгових бар'єрів, які перешкоджають доступу іноземних товарів на внутрішній ринок у цілому. Мета традиційного протекціонізму — трансформувати умови конкуренції таким чином, щоб дати можливість національним підприємствам успішно конкурувати з іноземними постачальниками при тому наборі конкурентних переваг і тій забезпеченості факторами виробництва, які мають національні підприємства. Ця мета досягається за рахунок втручання в ринкове конкурентне середовище і деякого зниження ефективності використання ресурсів в економіці. При цьому створюються умови для функціонування менш ефективних з точки зору світового ринку підприємств. Таким чином, у певному значенні вся економіка прилаштовується під неефективні підприємства або сектори економіки. При цій формі протекціонізму дискримінуються іноземні товари. Важлива особливість цього протекціонізму — його порівняно пасивний характер. Це виявляється у тому, що країна передусім прагне зберегти позиції національних виробників на внутрішньому ринку. Застосування заходів такого протекціонізму має суб'єктивний характер, не завжди можна відстежити їх взаємозв'язок із об'єктивними економічними показниками. Найтиповіші приклади використання інструментів цієї форми протекціонізму — прикордонні бар'єри у формі тарифних і нетарифних обмежень у торгівлі товарами;

— інструменти виборчого протекціонізму — спрямовані в основному проти недобросовісних і найбільш небезпечних іноземних конкурентів. У рамках даної концепції протекціонізму існують два напрямки: основний — протидія недобросовісній конкуренції; доповнюючий — надзвичайні обмежувальні заходи, які застосовуються у випадку загрожуючого загострення іноземної конкуренції. Цей протекціонізм має у чистому вигляді не стільки обмежувальний, скільки коригуючий характер і спрямований на усунення викривлень нормальних умов конкуренції, які можуть виникнути у зв'язку із втручанням держави (у формі субсидування) або із дискримінаційною політикою приватних компаній у сфері цін (демпінг). При цьому теоретично не утворюються умови для обмеження міжнародної торгівлі у цілому і можливе ефективне

використання конкурентних переваг і переваг міжнародного поділу праці, а самі обмеження не є засобом дискримінації, а навпаки, усувають її. Ця концепція протекціонізму добре сполучається з політикою лібералізації торгівлі у цілому і з вимогами про розширення доступу на іноземні ринки. Застосування обмежувальних заходів обов'язково пов'язане з об'єктивними кількісними економічними параметрами, причому такий взаємозв'язок необхідно однозначно і точно встановити. На практиці цей протекціонізм може застосовуватись і як обмежувальний засіб, коли він має дискримінаційний характер. Його у найбільшому ступені можна уніфікував ти на міжнародному рівні, він відповідає ідеї багатосторонності. Важлива особливість цього типу протекціонізму полягає в тому, що він не може обмежуватися прикордонними заходами. Торгова політика виходить за рамки власне заходів регулювання експорту та імпорту. Ефективна політика у сфері торгівлі товарами стає можливою лише у поєднанні з відповідними заходами у сфері руху капіталу, торгівлі об'єктами інтелектуальної власності. У торгівлі товарами заходи виборчого протекціонізму застосовуються у вигляді спеціальних процедур квазісудового характеру, які передують застосуванню прикордонних обмежень у вигляді заходів тарифного і рідше кількісних обмежень (антидемпінгові, компенсаційні та захисні заходи);

— інструменти глобального (екстериторіального) протекціонізму — впливають на умови виробництва за кордоном. Країна, яка проводить таку політику, намагається впливати на умови використання конкурентами переваг і факторів виробництва у країнах -конкурентах. Торгові обмеження застосовуються у тих випадках, коли структура використання факторів виробництва у країнах-конкурентах така, що за тими чи іншими параметрами вони можуть одержати порівняльні переваги з боку зниження затрат (наприклад, відсутність у країні екологічних вимог або системи забезпечення соціальних прав працівників). Цей підхід спрямований на формування уніфікованих стандартів розвитку економіки з точки зору формування конкурентних переваг у міжнародній торгівлі. Проявом цієї форми протекціонізму є, зокрема, концепція "справедливої торгівлі" (fair trade). Наприклад, за мету застосування декларується прагнення усунути відхилення від загальноприйнятих соціальних та екологічних стандартів, використання положень відомих статей американського законодавства: "статті 301" та "статті 301- супер". Ця концепція в основному застосовується країнами з високим рівнем розвитку економіки та високими технічними, соціальними й економічними стандартами. Така політика передбачає можливість утворення перешкод для міжнародної торгівлі, а в найгіршому варіанті — для формування відносно замкнених груп держав з більш або менш однаковим рівнем розвитку економіки. У принципі, концепція екстериторіального протекціонізму погано поєднується з розвитком багатосторонності в регулюванні міжнародної торгівлі. Форма реалізації — торгово-політичні переговори, у випадку невдачі яких можуть використовуватись будь-які заходи обмежувального характеру.

Усі ці три системи протекціонізму ідуть в історичному розвитку одна за одною, але з погляду на їх застосування часто можуть використовуватись одночасно.

Найбільш широкого застосування набула класифікація інструментів державного регулювання зовнішньої торгівлі за їх характером — тарифні та нетарифні інструменти. Ця класифікація відображена у різних правових документах національного і міжнародного права. Вперше вона була запропонована Секретаріатом ГАТТ наприкінці 60-х років. До першої групи — тарифних інструментів — належать виключно мита, зафіксовані у вигляді митного тарифу (експортного та імпортного), як найбільш поширений традиційний засіб зовнішньоторговельної політики. До другої групи — нетарифних — решта інструментів.

В основу цієї класифікації покладено суттєві відмінності як у методах обмеження ввезення/вивезення товарів, так і в способах впливу на ринкові відносини. Виділення митного тарифу в окрему категорію пов'язане з характерними особливостями, які визначають його провідну роль у державній зовнішньоторговельній політиці.

З економічної точки зору мито належить до непрямих податків, які включаються у ціну товару, хоча правові основи та практика застосування мит і внутрішніх податків суттєво відрізняються. Тарифу властиві всі характеристики економічного регулювання зовнішньої торгівлі і найвищий серед усіх відомих інструментів ступінь стабільності. А.І. Шишаєв вважає, що стабільність тарифу обумовлена такими особливостями його застосування:

1) величина тарифів відома, офіційно опублікована; тарифи діють відносно всіх суб'єктів торгівлі та з усього кола однорідних товарів (хоча, залежно від торгово-політичних відносин з країною походження товару та від конкретного його виду, тобто позиції у товарній номенклатурі);

2) застосування тарифу регламентується на законодавчому рівні і виконавча влада має у цьому питанні, як правило, обмежену сферу повноважень. Існує єдина, законодавчо закріплена процедура його застосування;

3) тарифне регулювання відрізняється високим ступенем транспарентності. тобто прозорості системи регулювання зовнішньої торгівлі;

4) норми міжнародного права жорстко визначають правила тарифної політики;

5) ставки мит в усіх державах—членах ГАТТ/ВТО є "зв'язаними", тобто не можуть бути змінені в односторонньому порядку. Підвищення мит для членів ГАТТ/ВТО можливе лише після складної процедури багатосторонніх переговорів з іншими членами.

Нетарифні інструменти також є економічними заходами. Завдяки тому, що нетарифні інструменти так само, як і тарифні, впливають на ціну товару, їх часто називають "паратарифними". Це пов'язано з їх високим та невизначеним рівнем, обмеженим строком дії, вибірковістю застосування та особливою процедурою нарахування. Наприклад, антидемпінгові мита збираються заднім числом, при цьому нерідко через певний час після поставлення товару. Невизначеність та постійна загроза їх нарахування у значній сумі сильніше стримуюче впливає на експортера, ніж заздалегідь відомі відносно невисокі імпортні мита.

Багато міжнародних документів, зокрема ГАТТ/ВТО, закріплюють пріоритетність використання тарифу, як засобу зовнішньоторговельного регулювання, доцільність перенесення акцентів саме на використання мит у регулюванні зовнішньоторгового обороту. У рамках ГАТТ/ВТО триває процес тарифікації нетарифних бар'єрів, тобто перерахування впливу нетарифного бар'єра у значення мита, за принципом рівності впливу на торгівлю певним товаром.

Нетарифне регулювання включає багато інструментів сучасної економічної та торговельної політики держав, декотрі з яких безпосередньо не зв'язані із зовнішньополітичним регулюванням, але суттєво впливають на міжнародний товарообіг. У світовій практиці налічується понад 100 позицій, за якими класифікуються нетарифні обмеження. В рамках ГАТТ/ВТО створена спеціальна база нетарифних обмежень, яка, постійно поповнюючись, зберігає єдину термінологію, використовувану торговельними правилами більшості

держав (див. додаток 1).

Нетарифні інструменти обмежують, ускладнюють або затримують доступ іноземних товарів у країну. В результаті скорочується вибір товарів, руйнується ринковий механізм, знижується роль споживачів у функціонуванні ринку. Разом з тим, розширюються можливості впливу на внутрішній ринок більш вузьких груп підприємців, передусім — монополій. Під їх впливом уряди, встановлюючи те чи інше обмеження, фактично нав'язують споживачам товарну структуру ринку і насильницьким шляхом зумовлюють їх вибір на користь національної продукції.

А.І. Шишаєв наводить такі причини акти