Электронный
методический кабинет

Становлення культурології як науково-філософської дисципліни.

Культурологія (ua) 
Як було з'ясовано вище, проблеми смислу і мети культурно-історичного процесу завжди суттєво стимулювали філософські шукання. Особливо ж актуальною ця проблематика стає у XX ст., коли в культурі почали відбуватися численні явища, котрі сприймалися більшістю філософів як тривожні симптоми.

Представники так званої франкфуртської школи, до якої належали М. Горкгаймер, Г. Маркузе, Е. Фромм, Т. Адорно, Ю. Габермас, у своїх дослідженнях аналізували раціональність як визначальну рису європейської ментальності й виділяли в сучасній культурі тенденцію до тотального управління суспільством і зникнення вільної ініціативи. Вони вважали, що панівна верхівка суспільства, використовуючи досягнення науки і техніки, через механізми задоволення потреб формує тип масової "одномірної" людини, у якої відсутнє критичне ставлення до суспільства. Таким чином унеможливлюються будь-які суспільні зміни. Крім того, сучасна культура нав'язує людині неістинні потреби і пригнічує істинні — такі як потреба у спілкуванні (що найповніше реалізується в коханні), потреба у творчості, потреба у відчутті своїх коренів, непорушності буття, потреба пізнання і т. ін.

Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955), іспанський філософ і теоретик культури, який протиставляв духовну еліту (яка створює культурні цінності) масам (які несвідомо засвоюють стандартні поняття й уявлення), вважав характерною особливістю XX ст. культурне роз'єднання еліти і мас, унаслідок чого зростає загальна соціальна дезорієнтація і виникає "масове" суспільство з властивими йому руйнівними тенденціями. Таку культурну ситуацію

Ортега-і-Гассет слідом за В. Ратснау називав "вертикальним варварством".

Екзистенціаліст Мартін Гайдеггер (1889—1976) розглядав культуру XX ст. як безособовий світ, у якому всі події й думки анонімні, світ, у якому відчуження досягає крайньої межі і ніхто особисто нічого не вирішує, ні за що не відповідає. Людина в такому світі втрачає самоусвідомлення і здатність "відчувати" буття, втрачає вміння осягати "душу" речей, яка живе в мові. Мову Гайдеггер вважав "домом буття".

Ще в першій половині XX ст. у філософії поширюються ідеї щодо принципової конечності та навіть фактичної завершеності історії. Микола Бердяев (1874—1948) уважав світ культури "об'єктивацією духу", в процесі якої розчиняється все особистісне, індивідуальне, обмежується свобода і починає панувати необхідність. Він писав, що культура за своєю сутністю і релігійним смислом є великою невдачею. Тому смисл історії полягає у звільненні від об'єктивації, що означає кінець історії і перехід людини у принципово інший світ. Цей метаісторичний світ не належить майбутньому, а вічно співіснує зі світом історії, стикаючись з ним у актах вільної творчості, в яких і виявляє себе смисл історії. Повна ж реалізація смислу історії полягає в її закінченні.

Американський соціолог Пітирим Сорокін (1889— 1968) розглядав історію більш оптимістично, а саме як пронес зміни систем цінностей. Він виділяв три типи культур: чуттєвий (у такій культурі переважає безпосереднє сприйняття дійсності), ідеаціональний (домінує раціоналізм) та ідеалістичний (переважає інтуїтивне пізнання). Вихід із кризи сучасної культури Сорокін бачив у переході до ідеалістичної культури.

Згадані та численні інші концепції, в яких з тієї або іншої позиції подано бачення актуальних проблем та перспектив подальшого існування людства, ставлять людське майбутнє в залежність від сутності та природи культури. Проблематика сенсу людського життя все частіше починає ставитись не в особистісному масштабі (як це було раніше), не на рівні онтогенезу та й навіть філогенезу, а на загальному онтологічному рівні. Культура ж при цьому виступає своєрідним механізмом зв'язку, з'єднання людини з буттям.

Французький католицький теолог П'єр Теяр де Шар-ден (1881 — 1955) розробив теорію трьох послідовних стадій еволюції: "переджиття" (утворення літосфери), "життя" (утворення біосфери), "феномен людини" (утворення ноосфери). Рушійною силою еволюції вчений вважав "ортогенез" — властиву живим організмам цілеспрямованість у їхньому русі до так званого пункту "Омега". Людська культура є не кінцевим пунктом еволюції, а зосередженням її творчих сил, пунктом, у якому надзвичайно зростає здатність буття до самовдосконалення.

Як єдність етики і культури розумів прогрес видатний гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965). Життя він розглядав як найвищу цінність, а в "благоговінні перед життям" бачив головний етичний принцип, основу універсальної космічної етики. Протиставляючи культуру і цивілізацію, Швейцер вважав останню тільки зовнішнім прогресом. Справжній же прогрес можливий лише на основі єдності етики і культури. Основною проблемою сучасності (як і причиною загибелі давніх цивілізацій), за Швейцером, є відсутність належного гуманістичного світогляду.

Значний внесок у дослідження культурологічної проблематики зробила така течія сучасної філософії й гуманітарних наук, як герменевтико. Герменевтика (у вузькому значенні — %теорія розуміння і тлумачення тексту, осягнення сенсу знаків), яка виникла ще за доби Відродження як мистецтво перекладу пам'яток античної культури на живі мови, у XX ст. стає філософським методом трактування явищ історії і культури через мову. М. Гайдеггср, наприклад, уважав, що не тільки людина говорить за допомогою мови, а й мова "говорить нами", тобто виявляє в собі наш світогляд і світосприйняття. Пізнання відбувається в межах тієї або іншої мовної традиції, яка не може не впливати на розуміння. Ганс-Георг Гадамер, продовжуючи Гайдеггера, зауважував, що так зване "чисте", об'єктивне розуміння або мислення є фікцією, ілюзією раціоналізму. Залежність мислення від мови становить основу культури, і від цієї залежності не можна звільнитись без того, щоб не зруйнувати культуру як специфічно людський спосіб життєдіяльності. Гадамер вбачав завдання герменевтики в тому, щоб вона наводила своєрідні "мости порозуміння" між різними культурними епохами, поколіннями, людськими спільнотами, що користуються різними знаковими системами, тобто різними мовами, і з цієї причини втрачають порозуміння. Французький філософ Поль Рікьор вважав герменевтику засобом пізнання як "археології" (або коренів) культури, так і її телеології, тобто зорієнтованості в майбутнє.

Австрійський учений Зигмунд Фройд (1856—1939) першим використав у дослідженнях культури психоаналітичний метод. Швейцарський філософ і психолог Карл Юнг (1875—1961), розвинувши принципи фройдизму, виділив у людській психіці глибинний пласт, який він назвав "колективним несвідомим". На думку Юнга, архетип и, присутні ще в давніх міфах і легендах, не тільки донині існують у вигляді колективного несвідомого, а й навіть відіграють визначну роль у сучасній культурі. Історія культури не йде від образів і ситуацій міфів, а сублімує їх, тобто перетворює міфи на зовні інші, сучасні феномени науки, мистецтва, ідеології тощо. Уявлення про відмінності культур є результатом нерозуміння людьми своєї єдності як у зовнішньому, так і у внутрішньому планах. Юнг був переконаний, що люди мають не тільки в принципі однакову тілесність, а й у принципі однаковий внутрішній світ, що люди скоріше єдині, однакові, ніж індивідуальні.

У XX ст. поширюються також культурологічні дослідження проблематики технічного розвитку. Причому такі дослідження ведуть як ті науковці, які вбачають у технологічному прогресі загрозу для культури, так і ті, які вважають його позитивним критерієм розвитку культури. Серед останніх слід назвати представника напряму "технологічного детермінізму" В. Ростоу, який, виокремивши "стадії економічного зростання", висунув концепцію постіндустріального суспільства. В розробці даної концепції взяли участь Д. Белл, 3. Бжезинський, А. Тоффлер, Ж. Фурастье та ін. Концепція постіндустріального суспільства виникла як результат критики різних сторін суспільства середини XX ст. — причому як капіталістичного, так і соціалістичного. Об'єктами критики автори концепції постіндустріалізму обрали такі, на їхню думку, характерні риси капіталістичного суспільства, як самовдоволеність, вульгарність масової культури, низька моральність молоді, розповсюдження порнографії, соціальна незахищеність багатьох членів суспільства і т. д. Щодо соціалістичного суспільства, то говорилося про загальну безперспективність його соціально-економічного спрямування.

Згідно з концепцією постіндустріалізму, людство переживало (або почало переживати) у XX ст. нову технологічну революцію, яка має послабити, а то й зовсім усунути соціальні суперечності за рахунок розвитку масового виробництва і споживання. Майбутнє суспільства бачилося представниками концепції постіндустріалізму насамперед як переважання сфери послуг у виробництві та панівна роль університетів у організації суспільства, а вчених і спеціалістів-професіоналів — в управлінні ним. Особливо наголошувалося на значенні в сучасному суспільстві засобів масової інформації, які дають можливість керувати багатьма процесами в масштабах планети.

Проте далеко не всі мислителі бачать майбутнє високотехнологічним. Показовою є позиція Римського клубу — міжнародної громадської організації, створеної в 1968 р. з метою "поглибити розуміння особливостей розвитку людства в епоху науково-технічної революції". Дослідження, проведені під егідою Римського клубу (такі, наприклад, як "Межі зростання"), доводили, що за збереження наявних тенденцій науково-технічного прогресу і глобального економічного розвитку вже в першій половині XXI ст. слід очікувати катастрофи світового рівня. Вихід із ситуації члени цієї організації вбачають у використанні альтернативно спрямованих соціальних, освітніх, психологічних ресурсів культури. Гак, у дослідженні "Навчання без меж: звуження розриву в рівні освіти людей" пропонувалося запровадити інноваційне навчання, основною метою якого було б формування здатності людини передбачати наслідки власної поведінки і ситуації, зумовлені власними діями.

У XX ст. категоріями культури все більше починають оперувати такі науки, як теологія, психологія, політологія, мовознавство та ін. За таких умов зросла нагальна потреба в оформленні спеціальної наукової дисципліни, в межах якої була б вироблена адекватна посталим проблемам методологія дослідження культури. В результаті на межі різних гуманітарних наук (насамперед філософського циклу) утворилася власне культурологічна наукова дисципліна. Поступове дисциплінарне оформлення нової науки супроводжувалося внесенням у її контекст багатьох досліджень культури, раніше проведених під егідою інших наукових дисциплін, що й дало підстави знаходити витоки культурологічної думки в досить далеких від XX ст. часах.

У Радянському Союзі (а в межах радянської наукової стратегії більш ніж сім десятиліть функціонувала й українська наукова думка) вважалося зайвим виокремлення такого напряму наукової рефлексії, як філософія історії або, пізніше, культурологія. Вважалося, що проблематика філософії історії цілком відповідає проблематиці історичного матеріалізму та доповнюється суто історичними дослідженнями. Історичний матеріалізм як "наука про загальні і специфічні закони функціонування, розвитку суспільно-економічних формацій" певною мірою і справді мав відношення до філософії історії. Але, по-перше, він був не стільки "філософською концепцією історичного процесу", як стверджували словники і підручники радянського періоду, скільки соціологічною теорією, — що, власне, також не заперечувалось. А по-друге, відбувалась підміна понять: окрема теорія, одна з багатьох наявних, видавалася за всю сферу знань, окрема концепція набувала рангу науки. І коли на Заході почала формуватися культурологія як наукова дисципліна, певною мірою спадкоємна за проблематикою і методами до філософії історії, то їй взагалі не знайшлося навіть формального місця в радянській систематиці наукової діяльності. Власне, до кінця радянської історії навіть поняття "культурологія" або "філософія культури" не були зафіксовані у відповідних словниках, зокрема філософських. Щоправда, в практичному науковому вжитку термін "філософія культури" використовувався, а наприкінці 80-х років XX ст. і поняття "культурологія" починає траплятися в пресі та окремих наукових роботах і подекуди навіть ставиться питання про необхідність створення спеціальних наукових центрів або підрозділів дія проведення власних культурологічних досліджень.

Треба зауважити, що відсутність спеціальних наукових культурологічних інституцій та офіційно-ідеологічне цієї наукової сфери не завадили цілому ряду науковців досить плідно розробляти культурологічну проблематику і за радянських часів. Наприклад, М. Бахтін, Л. Виготський, С. Ейзенштейн, О. Лосев, В'яч. Іванов, Ю. Лотман та інші вчені працювали над суто культурологічною проблематикою в межах близьких та споріднених наукових сфер і міждисциплінарних досліджень.