Электронный
методический кабинет

Ідеї множинності всесвітів та населених світів в історії культури та в сучасній науці.

Культурологія (ua) 
Протягом майже всієї історії культури в ній у тій чи іншій формі й масштабі були поширені елементи антропоцентричного світогляду, згідно з яким людина трактувалась або як вищий, завершальний феномен пронесу творення Богом світу, або як» кінцева мета еволюції та вінець природи. Характеризуючи подібну тенденцію, особливо притаманну культурі Нового часу та ідеології Просвітництва, здебільше в опозиції до яких формується культура сучасності, В. Лук'янець пише, що "вона стала використовуватись не тільки як когнітивний інструмент наукового пізнання світу, але й як маніпуляційний інструмент, що дає його користувачам змогу нав'язувати масовій свідомості думку про те, що антропне буття — це вінець, кульмінація, апофеоз глобальної еволюції Всесвіту. Порівняно з ним буття всіх інших "створінь", породжених еволюцією, почало оцінюватись як жалюгідна подоба антропного буття. В аксіологічному плані всі вони — нижче за буття Homo sapiens'a. Для грандіозної глобальної еволюції Всесвіту всі ці перед-антропні форми буття —не більш ніж випробні, проміжні, тупикові, помилкові форми існування матерії. Справжня ж її фінальна мета — людське буття в усій його тотальності, тобто буття планетарної цивілізації, що поступово підноситься щаблями досконалості. ...Завдяки домінуванню в культурі просвітницької концепції еволюціонізму носій цієї культури немовби "безпричинно" усвідомлював себе кульмінацією, вінцем, кінцевою метою глобальної еволюції. Переповнена гордістю за те, що вся попередня еволюція матерії прагнула до неї як до свого фіналу, людина Модерну побачила в собі своєрідний нетлінний онтологічний "діамант". А це і є "світоглядна манія величі" в найяскравішому її вияві". Але тенденції розвитку сучасної культури, насамперед у її технологічному, науковому та філософському аспектах, сприяють формуванню принципово іншого самоусвідомлення людства. З позицій нового світогляду, який намагається уникнути помилок антропоцентризму, і, за словами В. Лук'янця, "оцінюючи модерн-розуміння еволюціонізму не як незаперечну істину, а як соціально-психічну недугу, що вразила світоглядну свідомість інтелектуалів Модерну, мислителі епохи Постмодерну пояснюють появу цієї недуги недостатністю наукових знань про глобальну еволюцію планетарних цивілізацій Всесвіту".

В даній темі ми розглянемо основні наукові і філософські ідеї, концепції та теорії, які стосуються усвідомлення людством свого місця у Всесвіті, аргументують різні позиції щодо питання про унікальність чи закономірність процесів формування і розвитку земної культури та задають найбільш масштабний, можна сказати "крайній", або, в певному розумінні, навіть "зовнішній", пласт аксіологічної проблематики культурології.

В сучасній науці прийнято розділяти проблему множинності всесвітів і проблему існування позаземного життя як таку. Проте обов'язково маємо звернути увагу на поки що недостатню визначеність і чіткість термінології, що використовується на сьогодні вченими при розгляді окресленої проблематики. Насамперед, непорозуміння породжує надзвичайна варіативність у трактуванні поняття "Всесвіт" (загалом визнання цього слова терміном на сьогодні є доволі проблематичним). Порівняно ясним і однозначним є тільки його філософське визначення: Всесвіт — поняття всього існуючого; все те, що існує. Синонімами до філософського трактування Всесвіту є також такі поняття, як Космос (грецькою kos-mos і є "всесвіт", що мислиться як упорядкована єдність, протилежна хаосу), Універсум ("єдиний Всесвіт", "Світ як ціле"), Макрокосмос (Всесвіт, Універсум, світ у цілому), Світобудова. Філософи, як правило, не вживають слово "Всесвіт" у множині, а говорять тільки про множинність "світів". Саме поняття "світів", очевидно, є похідним від поняття земного "світу", світу людей (згадаймо назви найрізноманітніших закладів, організацій, установ, проектів, заходів тощо, які (назви) містять слово "всесвітній" ("всесвітня", "всесвітнє") в значенні чогось такого, що стосується всього земного людства). У філософії існує тенденція поняттям Всесвіт (Універсум, Макрокосмос, Світобудова) позначати наявну реальність усього сущого в дещо матеріальному (або фізичному) розумінні, а поняттям світ — фрагмент Всесвіту, центрований певною формою життя. Таким чином, "Всесвіт" є єдиною сукупністю множини "всіх світів".

Проте не варто абсолютизувати зроблений висновок і щодо філософських текстів — навіть у них міститься значна кількість нюансів і трапляється чимало суто авторських слововживань, які виходять за межі цієї загальної термінологічної картини. Що ж стосується фізико-астрономічної сфери знань, то в ній підстав для узагальнень щодо вживання слова "всесвіт" значно менше. Передусім поняттям "Всесвіт" означають різноманітні авторські концепції наукової інтерпретації фундаментальних законів космосу, й у цьому значенні говориться про "Всесвіт Ньютона — Больцмана", "Всесвіт Фрідмана" тощо. Словом "Всесвіт" нерідко означається галактика (великий організований фрагмент доступного для наукового спостереження космосу), до якої входить наша Сонячна система, тобто "наша галактика", або й Метагалактика (на порядок більша космічна структура, до якої входить і наша галактика). В такому разі слово вживається як аналог власної назви і пишеться з великої літери — "Всесвіт". Відповідно інші галактики (або метагалактики) іменуються "всесвітами". Тут, щоправда, виникає некоректна термінологічна ситуація, подібна до тих, коли інколи інші зірки називають "сонцями" (хоча не власна назва нашої зірки), або супутники інших планет — "місяцями" ("лунами"), хоча не власна назва тільки супутника Землі. Зрештою, фізики та астрономи користуються як синонімічним до поняття "всесвіт" і словом "світ", яке в астрофізичному контексті не має того відтінку "населеності", "життєвості", як у філософії.

Отже, ше раз нагадавши про тенденцію розмежування в сучасній науці проблем множинності всесвітів як матеріально-фізичних реалій та множинності життя у Всесвіті й зазначивши, що сучасні наукові космологічні уявлення, спираючись на дослідження топологічних властивостей простору, концепцію квазізамкнених світів ("фридмонів"), концепцію антропного принципу та ін., значною мірою схиляються до визнання множинності всесвітів (для тих, хто хотів би детальніше ознайомитися з цією науковою проблемою, можу порадити звернутись до статті А. Мостепаненко — див. у списку літератури), зосередимось надалі здебільше на питанні щодо місця земної культури у Всесвіті. Власне, питання можна сформулювати таким чином: є земна культура закономірним (тобто одним з багатьох подібних) чи унікальним (тобто випадковим і єдиним) явищем у Всесвіті.

Ідеї множинності всесвітів саме як світів, населених розумними істотами, походять із глибокої давнини. У "Бгагават-гіті", пам'ятці давньої індійської культури, стверджується, що існує незліченна кількість всесвітів і в кожному з них — незліченна кількість планет. Крім того, йде мова також про живі істоти, які населяють ці планети, причому говориться, що тіла різних живих істот пристосовані до життя саме на їхній планеті. В ряду мислителів, які поділяли цю ідею, — Анаксагор, Фа Цзан, Тенг Му, Джордано Бруно та багато інших. Слід відмітити, шо масштабність людської думки щодо цієї теми історично варіювалася. В сиву давнину її стимулювали насамперед пошуки пояснення структури Світобудови. Так, Анаксагор, за деякими свідченнями, вчив, що в кожній частинці, хоч якою б вона була малою, "є міста, населені людьми, оброблені поля, і світять сонце, місяць та інші зірки, як у нас". З уявленнями Анаксагора перегукується і вчення середньовічного китайського мислителя Фа Цзана, який стверджував, що в світі немає принципової різниці між великим і малим, далеким і близьким, оскільки "мале вбирає в себе велике, одне — численне, численне — одне. В одній крупинці може вміститись весь всесвіт, так само як ця крупинка може вміститись в іншій". Л. Гінді ліс, який наводить ці слова в своїй статті, зауважує: "Важко сказати, чи є ці висловлювання лише образними виразами чи геніальним прозрінням, що випереджає сучасні уявлення про структуру матеріального світу (я маю на увазі "фридмони" і ...концепцію квазізамкнених світів...)"

Християнська церква канонізувала уявлення про винятковість людства у Всесвіті. До речі, не всі релігії викладають саме таку точку зору. Наприклад, у більшості напрямів індуїзму говориться про множину населених планет, їх навіть своєрідно систематизовано. Проте європейська наука аж до "революції" Коперника перебувала під значним впливом своєрідного християнського "антропоцентризму". Після поширення вчення Коперника під "іншими світами" спочатку почали розуміти планети Сонячної системи і ставити питання щодо наявності життя саме на них. (Слід зауважити, що остаточної відповіді на це питання ми не маємо й досі, — після тривалого періоду панування скепсису американський марсохід "Спірит" у 2004 р. здобув досить цікаві аргументи на користь принципової можливості існування на цій планеті життя хоча б у його елементарних формах.) З розвитком астрономічних уявлень європейська наука почала розуміти під "іншими світами" планетні системи інших зірок, а мислителі — обмірковувати питання щодо можливості життя на тих планетах.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) неодноразово звертав увагу на можливість позаземних форм життя, в тому числі розумного. Наприклад, в одній з найважливіших своїх праць "Досліди теодицеї про благість Божу, свободу людини і начала зла" Лейбніц пише: "...Приймемо ми чи не приймемо границі всесвіту, слід визнати незліченну кількість куль, таких чи ще більших, ніж наша, земна, що мають однакове з нею право бути населеними розумними мешканцями, хоча звідси ще не випливає, щоб це були люди". Він досить активно використовував для аргументації й пояснення тих чи інших своїх ідей приклади, в яких ішлося про позаземне життя. Так, розмірковуючи про сутність і природу зла, Лейбніц висловлює думку про те, що для повноти і гармонії буття і всесвіту не тільки нема потреби, але й навіть неможливо, щоб усі розумні створіння мали таку високу досконалість, яка наближала б їх до Божества. Живі розумні створіння мають різнитися ступенем своєї досконалості — цього потребує загальний порядок. "Я не наважусь стверджувати, щоб не було створінь, блаженних від самого народження, тобто таких, щоб вони були безгрішними і святими від природи. ...Універсум дуже великий і різноманітний; бажати обмежити його — означає мати мізерне знання про нього". Але доброчесність і щастя наявні й панують у світі, "наскільки це можливо за законом найліпшого", а гріх і страждання (яких не дозволили виключити з природи причини вищого порядку — власне, необхідність повноти і гармонії буття) — ніщо порівняно з благами і добром Всесвіту.

"Отже, — зазначає Г. В. Лейбніц, — якщо ці страждання повинні існувати, то необхідно, щоб хтось був їх предметом; саме ми і є цей хтось". Демонструючи фактично своєрідну "космічну свідомість", здатність до співпереживання всьому світу, Лейбніц також зауважує: "Якби це були інші, то хіба зло було б іншим за своїм виглядом? Або, скоріше, хіба ці інші не були б тим, що означають словом "ми"?

З'ясовуючи сутність людини (а саме — "...що розуміють під людиною: тільки розумний дух, чи тільки тіло так званої людської форми, або, кінець кінцем, дух, з'єднаний з таким тілом"), Лейбніц вважає за корисне звернутися до ідеї позаземного життя і ставить запитання: "Можливо, що в якій-небудь іншій частині всесвіту або в інший час є куля, що не відрізняється помітним чином від нашої земної кулі, і що кожен з її мешканців не відрізняється помітним чином від відповідного йому мешканця Землі... Дві це особистості або та ж сама особистість, оскільки свідомість і зовнішні та внутрішні прояви мешканців цих куль не мають відмінностей?" Щоправда, відносно штучності такого прикладу сам Лейбніц

зауважує: "Втім, якщо говорити про те, що є можливим природним чином, то дві схожі кулі і дві схожі душі на них залишатись би такими лише деякий час, тому що, оскільки маються індивідуальні відмінності, ця різниця повинна полягати в непомітних властивостях, які мають з часом розвинутись".

Лейбніц згадував про життя "на планетах та інших на-селищах великого всесвіту" серед речей, які не доступні людським чуттям і не допускають жодних реальних свідчень. "Відносно всіх цих речей ми можемо складати тільки догадки, де аналогія є головним правилом вірогідності, адже оскільки вони не можуть бути засвідчені, вони можуть видаватися вірогідними лише тією мірою, якою вони більш чи менш відповідають установленим істинам. (...) Спостерігаючи, що в усіх частинах творіння, доступних людському спостереженню, наявний поступовий зв'язок без скільки-небудь помітних пробілів, ми маємо всі підстави вважати, що речі піднімаються вгору по щаблях досконалості непомітними переходами. Важко сказати, де починається чуттєве і розумне і яким є найнижчий щабель життя... Між деякими людьми і деякими тваринами існує величезна різниця; але якщо ми захочемо порівнювати розум і здібності певних людей і тварин, то різниця виявиться настільки незначною, що важко буде сказати, чи є розум цих людей більш ясним і обширним, ніж у цих тварин. Спостерігаючи подібну непомітну градацію в тих частинах творіння, котрі нижче людини, аж до самих низьких, ми за правилом аналогії можемо вважати вірогідним, що подібна ж градація є і в речах, що перебувають над нами і поза сферою нашого спостереження. Така вірогідність становить міцну основу розумних гіпотез".

Двома сторінками далі Лейбніц пояснює, що, говорячи про людей, які майже не перевершують тварин за розумовими здібностями, він має на увазі не нестачу здібностей як таких, а "яку-небудь перешкоду в їх функціонуванні, оскільки, на мою думку, найбільш тупа людина (якщо тільки яка-небудь хвороба або інша постійна хиба, рівнозначна хворобі, не довели її до ненормального стану) незрівнянно розумніша і здібна до навчання, ніж найрозумніша з тварин..." Таким чином, унаслідок значного розриву між здібностями та якостями людини і тварини виникає уявлення про нібито пробіли в поступових змінах. Проте Лейбпіц наголошує саме на доступов розвитку природи і знову згадує гіпотетичне позаземне життя: в природі все відбувається поступово, в ній нема стрибків, і щодо змін не правило є частиною мого закону безперервності. Але для краси природи, що потребує відокремлених, чітких сприйняттів, необхідні видимість стрибків і, так би мовити, музичні інтервали в явищах. (...) Таким чином, хоча на якому-небудь іншому небесному світилі можуть бути вили, середні між людиною і твариною (відповідно до того, як розуміють пі слова), і хоча де-небудь є, імовірно, розумні живі істоти, що стоять вище нас, але природа визнала за доцільне віддалити їх від нас, щоб надати нам беззаперечне панування на Землі".

Серед філософів XX ст., які також порушували питання про місце людської культури у Всесвіті, слід згадати німецького екзистенціаліста Карла Ясперса. У своїй відомій праці "Про сенс історії" в розділі "Межі історії. Природа й історія" Ясперс окремо виділяє пункт Історія й космос. Він звертає увагу на те, що в сучасності, коли людство як вид захопило й освоїло фактично всю планету, воно позбулося просторової свободи: "Подоти людина могла мандрувати, тікати в незнану далечінь або просто жити, відчуваючи, що ця далечінь десь є, що вона є досяжною десь у безмежних просторах, якщо людині за манеться цього. Тепер же оселя нашого існування є цілком осяжною для людської уяви, точно визначеною в розмірах й у своїй цілісності має цілком братися до уваги при здійсненні будь-яких планів та дій. Але як цілісність у космічних просторах світобудови вона є ізольованою".

На думку Ясперса, саме ця ізольованість земного людства в космосі становить реальну межу історії людської культури, яку "досі ми намагаємося подолати... за допомогою одних пустих уявлень та марних настанов, виражених у запитанні: чи існують життя і дух, чи є розумні істоти у позаземному світові?"

К. Ясперс передбачає відповіді на сформульоване запитання — причому як негативні, так і позитивні. Аргументом на користь негативної, за Ясперсом, може бути, по-перше, те, що необхідні для появи життя умови можуть виникати лише випадково, і хоча не можна виключити, що в інших зоряних системах також наявні планети земного типу, ".„проте таке с малоймовірним, оскільки для нього погрібний збіг цілої низки випадкових за своїм характером умов..." По-друге, Ясперс посилається на іудейсько-християнську концепцію одкровення, згідно з якою "...творення світу Богом — одиничний акт, а людина — це образ і подобизна Бога, відтак не може бути множинності "світів"..."

Далі Ясперс формулює доводи на користь позитивної відповіді на запитання щодо наявності розумного життя в позаземному світі. Мабуть, варто навести його аргументи повністю. "По-перше, припустимо, що існування життя у безмежному світі та визначеному певним часом просторі в нашому разі є випадковим. Але ж має існувати достатньо можливостей, аби цей випадок повторювався або одночасно, або в якійсь часовій послідовності. Наявність мільярдів сонць у Чумацькому шляху нашої галактики та незліченних інших галактик цілком здатна спричинити ймовірність неодноразового повторення аналогічної випадковості через повторення таких самих комбінацій.

По-друге, за всіх часів людина гадала, що поруч із нею у світі є й інші розумні істоти: демони, янголи, небомешканці. Вона оточила себе спорідненими з нею міфічними істотами. Світ аж ніяк не був для неї порожнім. Пустота постала внаслідок перетворення світу на механізм. Уявлення, згідно з яким у всьому світі тільки людина має свідомість, є непереконливим, незважаючи на його удавану неспростовність. Невже увесь неосяжний світ існує лише для людини? Навіть не все, що живе на Землі, можна зрозуміти, виходячи виключно з людини. Кожне життя існує як таке, й земна історія тривалий час була життям без людини.

По-третє, можна, звісно, сказати, якби людина не була єдиною розумною істотою у світі, то інші одухотворені істоти ще в незбагненні часи мали можливість заявити про своє існування. Наш світ давно був би кимсь "відкритий", і нове розумне життя, що з'явилося б, включилося б у взаємопов'язане, постійне космічне співтовариство. Але усе подибуване нами у всесвіті позбавлене життя. Проте з такою ж певністю можна вважати: можливо, ми постійно оточені схожими на радіохвилі променями, які щось сповіщають нам із космосу, ми ж, позбавлені приймача, не сприймаємо їх. Ми просто ще не навчилися приймати невпинно долаючі космос промені, що їх надсилає нам давно постала космічна цивілізація. Адже ми перебуваємо ще на початковому етапі нашого існування".

Ясперс зауважує, що наведені міркування насамперед покликані "...зробити відчутними для людини і становище її як земної істоти, і її ізольованість". Що ж стосується уявлень про, як пише Ясперс, "спілкування з мешканцями інших планет", то, на його думку, "ми не відчуємо тут жодних змін, доки не матимемо якихось реальних даних про існування в космосі інших розумних істот. Ми не можемо ані заперечувати можливість цього, ані брати це до уваги як певну реальність. Але нам доводиться усвідомити, що у безкрайньому просторі й часі лишень упродовж 6000 років, а якщо виходити з послідовно узгоджених даних, то лишень упродовж 3000 років, людина шукає й знаходить себе на цій маленькій планеті через запитання й відповіді, які ми називаємо філософуванням. Вражаючий історичний феномен цієї мислячої свідомості й людського існування в ній та через неї в кінцевому підсумку становить зникаюче малу, мікроскопічну подію стосовно масштабів світобудови; це дещо новоутворене, миттєве, дещо щойно започатковуване, й попри те, якщо дивитися на все це зсередини, воно здається таким стародавнім, ніби охоплює цілу світобудову".

В другій половині XX ст. питання щодо унікальності чи типовості земного людства почала активно ставити й обговорювати астрофізична наука. Першими етапами наукового розвитку проблеми позаземного життя (або позаземних цивілізацій — ПЦ) можна вважати такі події:

• у травні 1964 р. В СРСР у Бюраканській астрофізичній обсерваторії проведено першу Всесоюзну нараду, спеціально присвячену проблемам позаземних цивілізацій;

• у вересні 1971 р. в Бюракані (Вірменія) відбулася перша у світі міжнародна конференція зі зв'язків з позаземними цивілізаціями (іноді цей науковий захід називають також радянсько-американським симпозіумом);

• У грудні 1981 р. в Талліні (Естонія) відбувався черговий міжнародний симпозіум з проблем розумного життя у Всесвіті.

Поза всіма розбіжностями наукових позицій сучасні гіпотези щодо позаземного існування розумного життя зводяться до такого. Згідно з сучасними космогонічними концепціями, до 50% зірок можуть мати власні планетарні системи (хоча дехто з науковців дає більш обережні оцінки цього відсотка). Ймовірно, що деякі з цих планет мають фізичні умови, придатні для зародження життя. Якщо ж такі умови наявні, то за достатності часу на таких планетах можуть виникнути елементарні форми життя. За наявності ще певної кількості часу прості форми життя можуть еволюціонувати і досягти розумної форми. В кількісному вираженні імовірність існування у Всесвіті позаземного розуму (або позаземних цивілізацій) найчастіше розраховується за "формулою Дрейка": N = п Р, Р2 Р3 Р4 (t,:T), у якій ураховано: кількість зірок у Галактиці; імовірність того, що зірка має планетну систему; імовірність виникнення життя на планеті; імовірність того, що це життя в процесі еволюції стане розумним; імовірність того, що розумне життя вступить у технологічну еру; середня тривалість технологічної ери; вік Всесвіту.

Слід сказати, що астрономи і філософи, які досліджують відповідне коло наукових питань, по-різному оцінюють імовірності формули Дрейка. Більшість сходяться на тому, що оскільки мова йде про реалізацію певного процесу, то така імовірність значною мірою залежить від часу. Однак при цьому неоднаково оцінюють категорію імовірності в цих розрахунках. Так, Т. Файн, К. Саган та їй. називають імовірності Дрейка "суб'єктивними імовірностями". Л. Гінділіс натомість уважає, що за способом введення вони якраз відповідають звичайній частотній інтерпретації імовірностей, проте труднощі полягають у невідомості точних числових величин, від яких ці імовірності залежать, і пропонує метод використання експертних оцінок. Таким чином, слід говорити не про суб'єктивність імовірностей, а про суб'єктивність їх оцінок.

Хоча "суб'єктивність оцінок" на практиці з часом дедалі виразніше виявляється скоріше у зменшенні, ніж у збільшенні числового вираження множників у формулі Дрейка (не останню роль, а можливо, і головну, в цьому відіграє зменшення оптимізму в зв'язку з відсутністю

підтверджень теоретичних розрахунків результатами емпіричних експериментів), однак, ураховуючи наукові позиції різного рівня оптимістичності, потенційно можливих осередків житії тільки в нашій галактиці мас бути від 10 тисяч до мільйона.

Доречно зауважити, що вже перші наукові розробки проблеми позаземного житія продемонстрували, як зазначав Й. Шкловський, тенденцію "...підмінити загальну проблему множинності населених світів проблемою зв'язку з позаземними цивілізаціями, що, звичайно, принципово неправильно".