Электронный
методический кабинет

Загальна характеристика міжнародних правових норм, що регулюють порядок укладення колективних договорів.

Трудове право (ua) 
Сприяння колективним переговорам займає важливе місце в діяльності Міжнародної Організації Праці. В декларації про мету і завдання Організації, що прийнята в Філадельфії 10 травня 1944 p., визнається «урочисте зобов'язання Міжнародної Організації Праці сприяти прийняттю країнами світу програм, що мають метою (серед інших) дійсне визнання права на колективні переговори».

Після закінчення II світової війни Міжнародна Організація Праці виступила з багаточисельними ініціативами, що були спрямовані на розвиток практики колективних переговорів. На Міжнародних Конференціях Праці, на регіональних конференціях і засіданнях галузевих комітетів Міжнародної Організації Праці було прийнято ряд резолюцій і рішень. Міжнародне Бюро Праці опублікувало декілька досліджень з колективних переговорів, провело багаточисельні наради з цього питання.

Разом з тим Міжнародна Організація Праці прийняла порівняно невелику кількість міжнародних актів, що безпосередньо відносяться до колективних переговорів. Найбільш важливими з них є Конвенція № 98 про право на організацію і.на ведення колективних переговорів 1949 року, Конвенція № 154 про сприяння колективним переговорам 1981 року, Рекомендація № 91 про колективні договори 1951 року, Рекомендація № 94 про консультації та співробітництво між підприємцями і трудящими на рівні підприємства 1952 року, Рекомендація № 163 про сприяння колективним переговорам 1981 року.

Питання ведення колективних переговорів зустрічаються і в інших нормативних актах Міжнародної Організації Праці, що присвячені регулюванню інших питань трудових відносин. Так, питання колективних переговорів зустрічаються в Конвенції N° 87 про свободу асоціації і захист права на організацію 1948 року, Конвенції № 135 про представників трудящих 1971 року, Конвенції № 150 про регулювання питань праці 1978 року, Конвенції №151 про захист права на організацію і процедуру визначення умов зайнятості на державній службі 1978 року, Рекомендації № 92 про добровільне примирення і арбітраж 1951 року, Рекомендації № 94 про співробітництво на рівні підприємства 1952 року, Рекомендації № 113 про співробітництво в галузевому і національному масштабі 1960 року, Рекомендації № 129 про зв'язки між адміністрацією і трудящими на підприємстві 1967 року, Рекомендації № 130 про розгляд скарг 1967 року, Рекомендації № 143 про представників трудящих 1971 року, Рекомендації № 158 про регулювання питань праці 1978 року, Рекомендації № 159 про трудові відносини на державній службі 1978 року.

Відносно невелика кількість актів Міжнародної Організації Праці з колективних переговорів не відображає різкого кількісного і якісного зрушення в їх розвитку. Цей розвиток знайшов вираз перш за все у збільшенні числа колективних договорів і категорій трудящих, які охоплювались цими договорами, в різноманітності питань, що вирішувались у цих договорах.

Після закінчення II світової війни в багатьох країнах були зміцнені організаційні і процедурні рамки переговорів. Ствердженням цього може бути встановлення в багатьох країнах процедури визнання профспілок; створення органів переговорів на різних рівнях; заборона деяких видів практики, що перешкоджала ходу переговорів, та ряд інших заходів, метою яких було надання сторонам необхідної інформації, яка б дозволяла їм вести переговори з повним знанням суті питання.

Колективні переговори, з урахуванням їх розвитку на протязі останнього півстоліття, відіграють важливу роль в правовому регулюванні праці. Вони виконують важливу нормативну функцію, оскільки разом із законодавством є основним джерелом положень, які регулюють питання заробітної плати, умов праці та трудових відносин. Разом з тим, хоч завдяки колективним переговорам стало можливим урегулювання ряду розбіжностей, самі вони неодноразово також приводили до конфліктів.

Міжнародними правовими нормами досить детально урегульовані питання ведення переговорів і укладення колективних договорів. Так, статтею 4 Конвенції № 98 передбачено, що «там, де це необхідно, вживаються заходи, що відповідають умовам країни, з метою заохочення і сприяння повному розвитку переговорів на добровільних засадах між підприємцями або організаціями підприємців, з одного боку, і організаціями трудящих, з другого боку, з метою регулювання умов праці шляхом укладення колективних договорів».

Колективні договори визнаються як «усяка письмова угода щодо умов праці та найму, що укладається, з одного боку, між підприємцем, групою підприємців або однією чи декількома організаціями підприємців і, з другого боку, однією чи декількома представницькими організаціями трудящих або, при відсутності таких організацій, представниками самих трудящих, які належним чином обрані і уповноважені відповідно до законодавства квоти.

Рекомендація далі вказує на обставини, що випливають з колективних договорів, умови поширення їх дії не тільки на тих, хто підписав їх, і на необхідність відповідної процедури колективного договору. Обумовлено також, що контроль за додержанням колективних договорів повинен проводитись органами, в яких беруть участь як представники підприємців, так і представники трудящих, або спеціальні органи, що створюються для цієї мети.

В 60-ті роки було прийнято ряд актів, що відносились до певних аспектів трудових відносин, які могли впливати на колективні переговори. Серед них: Рекомендація № 113 про співробітництво в галузевому і національному масштабі 1960 року, в §2 якої зазначалось, що «консультації і співробітництво не повинні порушувати ні свободи об'єднання, ні права організацій підприємців і трудящих, у тому числі їх права на колективні переговори»; Рекомендація № 129 про зв'язки на підприємстві 1967 року, в п.З §15 якої вміщено положення, що надавай а адміністрацією інформація, «коли мова йде про питання, що є предметом переговорів між підприємцем і трудящими або їх представниками на підприємстві або предметом колективного договору...», повинна ясно вказувати на це; Рекомендація № 130 про розгляд скарг 1967 року в §5 вказує: «В тих випадках, коли процедура розгляду скарг встановлюється колективним договором, учасників такого договору необхідно заохочувати до включення в нього положення про те, що протягом дії даного договору вони будуть сприяти врегулюванню скарг у рамках передбаченої процедури і намагатися утримуватися від усяких дій, які здатні утруднити ефективне застосування передбаченої процедури».

Пряме відношення до сприяння ведення колективних переговорів має Рекомендація № 158 про регулювання питань праці 1978 року. В п.2 §5 цієї Рекомендації вказано, що компетентні органи, які займаються регулюванням питань праці, повинні «надавати послуги організаціям підприємців і трудящих... з метою сприяння регулюванню умов зайнятості шляхом колективних переговорів»; що ці компетентні органи «повинні брати участь у визначенні і застосуванні таких заходів, які можуть бути потрібними для забезпечення вільного здійснення підприємствами і трудящими права на об'єднання» (§7); що «повинні бути наявними програми регулювання питань праці, спрямовані на створення і збереження трудових відносин, які сприяють поступовому покращенню умов праці та трудового життя і в яких визнається право на організацію і ведення колективних переговорів» (п.1 §8); що компетентні органи повинні «сприяти в покращенні трудових відносин шляхом створення або зміцнення консультативних служб для підприємств, організацій підприємців і організацій трудящих, які звертаються за такими послугами» (п.2 §8), і повинні сприяти повному розвитку і використанню механізма добровільних переговорів (§9). Відповідно до §10 цього акту органи по регулюванню питань праці повинні також «надавати за погодженням із заінтересованими організаціями підприємців і трудящих примирчі та посередницькі послуги, що відповідають національним умовам».

Нарешті на 67-й сесії Міжнародної Організації Праці в червні 1981 року були прийняті Конвенція і Рекомендація про сприяння колективним переговорам — результат багаторічної роботи Міжнародної Організації Праці в цій галузі. Як визначено в п.1 статті 1 цієї Конвенції, вона поширюється на всі галузі економічної діяльності, за винятком державної служби, збройних сил та поліції, відносно яких «національне законодавство, правила або практика можуть встановлювати особливі способи застосування» положень Конвенції.

Відповідно до статті 2 Конвенції поняття «колективні переговори» означають усякі переговори, що проводяться між підприємцем, групою підприємців або однією чи декількома організаціями підприємців, з одного боку, і однією чи декількома організаціями трудящих, — з другого, з метою визначення умов праці, регулювання відносин між підприємцями і трудящими або їх організаціями.

Усі зазначені вище акти Міжнародної Організації Праці складають групу норм, що вміщують основні керівні принципи для урядів і заінтересованих сторін щодо профспілкових прав та інших аспектів трудових відносин і створюють необхідні умови для ведення колективних переговорів. Вони були підтримані рядом резолюцій, прийнятих Міжнародною Конференцією Праці, наприклад, резолюціями про трудові відносини, що прийняті в 1955 та 1958 роках, в яких пропонувалось розширити діяльність з боку Міжнародної Організації Праці в галузі трудових відносин і сприяння колективним переговорам, зокрема, шляхом збирання і розповсюдження інформації та діяльності в галузі підготовки як адміністрації, так і трудящих; резолюцією про розвиток нормальних трудових відносин, зокрема, в країнах, що розвиваються; про консультації між організаціями підприємців і трудящих, що прийнята в 1962 році, в якій Адміністративній Раді МОП пропонувалось внести в розпорядок для трьохсторонніх нарад питання, що відносяться до різних аспектів трудових відносин, і скликати наукові конференції на регіональному рівні для підприємців та трудящих.

Регіональні конференції Міжнародної Організації Праці також свідчать про значний інтерес, що проявляється до питань колективних переговорів.

Колективні переговори одержали значний розвиток в країнах Західної Європи. В деяких країнах практика їх проведення існує понад сто років, а система проведення колективних переговорів перебуває у стані постійної еволюції. Виникли нові форми переговорів, а відповідно і нові договори, наприклад, з питань продуктивності праці у Великобританії, по контролю за якістю в Японії.

Інколи терміном «колективні переговори* позначають дискусії між підприємцями і трудящими, що проводяться з метою вирішення певних соціально-економічних проблем. Такі дискусії проводяться, наприклад, в економічній і соціальній раді в Нідерландах, в радах, що розглядають питання оплати праці в Великобританії, у виробничих комітетах Франції тощо. Мета таких переговорів має одну спільну основу: вирішення економічних і соціальних проблем за допомогою діалогу та компромісу між підприємцями і трудящими, а в ряді випадків — і урядом.

Норми Міжнародної Організації Праці є юридично обов'язковими лише для тих країн, які ратифікували певну Конвенцію. У той же час слід визнати, що принципи, проголошені Конвенціями № 87 «Про свободу асоціації і захист права на організацію» 1948 року та № 98 «Про право на організацію і на ведення колективних переговорів» 1949 року мають досить широкий вплив не тільки при їх ратифікації, а й через рішення органів, які вирішують питання додержання норм Міжнародної Організації Праці.

Розробка Міжнародною Організацією Праці Конвенцій і Рекомендацій про колективні переговори має важливе значення для всіх країн. У прийнятих правових актах Міжнародної Організації Праці розроблено ряд загальних положень з питань колективних переговорів, таких як: сприяння колективним переговорам; про поширення переговорів майже на всі галузі діяльності; про створення і розвиток на добровільних засадах представницьких організацій трудящих; про> заборону «нечесної» практики проведення переговорів; nJ>o забезпечення сторін, які беруть участь у переговорах, необхідною для переговорів інформацією та ряд інших питань.

Ці положення знайшли відображення в законодавстві або практиці колективних переговорів багатьох країн і були відповідним чином конкретизовані в національному законодавстві.