Электронный
методический кабинет

Принципи трудового права, закріплені в Кодексі законів-про працю України та інших законодавчих актах про працю

Трудове право (ua) 
Трудові відносини в Україні регулюються системою законодавчих актів, серед яких визначальним є Кодекс законів про працю України. Цей Кодекс прийнятий Верховною Радою Української РСР 10 грудня 1971 року і введений в дію з 1 червня 1972 року. Отже, Кодекс законів про працю, що є чинним у даний час, є законом Української РСР як складової частини Союзу РСР і фактично дослівно відтворював Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю.

Незалежна Україна, хоча і є правонаступницею Української РСР, по суті нова держава з характерними особливостями економічного і юридичного характеру. Законодавство про працю ж залишилося, хоча і з значними змінами, старим, радянським. Принципи цього законодавства не відповідають меті і завданням незалежної України, не відбивають її національного характеру.

Складність кодифікаційного процесу і його проведення саме полягає в тому, що повинні бути розроблені нові правові ідеї, принципи, які б, з одного боку, відображали б національні особливості, а з другого — реалізовували ті ідеї, що вироблені міжнародним співтовариством.

Усі права і свободи громадян України, що закріплені в Конституції України, знайшли відображення в статті 2 Кодексу законів про працю (КЗпП) України, конкретизовані в Кодексі та інших законодавчих актах. Наслідком такої конкретизації $ те, що законодавством про працю розробляються і закріплюються інші принципи, але вже не безпосередньо, не як норми-принципи, а побічно, як правові ідеї при реалізації, застосуванні норм трудового права.

Стаття 2 КЗпП України конкретизує право на працю, проголошене Конституцією України, визначаючи, що воно реалізується шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації. При цьому, вільний вибір професії, роду занять і роботи забезпечується державою. При укладенні трудового договору, закріплює стаття 21 КЗпП України, робота, що буде виконуватись працівником, тобто трудова функція визначається угодою між сторонами. Таким чином, цією статтею закріплюється принцип договірного характеру трудових відносин і визначеність трудової функції, яка буде виконуватись працівником.

Припинятись трудові відносини можуть лише з підстав, передбачених законом, зокрема статтями 36—41 та 45 КЗпП України. Отже, цими статтями визначається принцип стабільності трудових відносин.

Законом України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року закріплено право громадян України вільно обирати види діяльності, які не заборонені законодавством; виключається будь-яка форма примусу до праці (пункт 2 статті 1 Закону). Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. Це полярна протилежність радянському принципу, що вважався одним із головних і визначальних в трудовому праві: принцип загальності і обов'язковості праці.

Цим же Законом закріплено добровільність праці, виду діяльності, безплатне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості (стаття 4 Закону).

Законом України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року визначений порядок врегулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом та профспілкою чи іншим органом, уповноваженим трудовим колективом на представництво його інтересів. Законом вирішене питання узгодження інтересів працюючих з власниками або уповноваженими ними органами, фактично закріплений принцип участі трудових колективів чи його представницьких органів у встановленні умов праці та здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю.

Законом України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року конкретизоване право на винагороду і закріплено принцип матеріальної заінтересованості працюючих у наслідках своєї праці, принцип договірного регулювання праці, що здійснюється на основі системи угод, які укладаються на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності визначає Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року. Закон регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Цей закон відображає принцип безпеки праці.

Аналіз правових положень Кодексу законів про працю та інших законодавчих актів України дозволяє визначити такі принципи трудового права: принцип свободи праці; принцип рівноправності в галузі праці; принцип договірного характеру праці; принцип визначеності трудової функції; принцип стабільності трудових відносин; принцип матеріальної заінтересованості в наслідках праці; принцип безпеки праці; принцип участі трудових колективів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю; принцип свободи об'єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод; принцип матеріального забезпечення у випадку непрацездатності, настання старості, при хворобі і у зв'язку з материнством.

Усі названі принципи лежать в основі правового регулювання усіх видів трудових відносин. Вони пронизують усе трудове право, є керівними положеннями чинного трудового права.

Єдність принципів трудового права не виключають диференціацію у правовому регулюванні як окремих видів трудових відносин, так і різних сторін всередині даного виду трудових відносин. Така диференціація обумовлюється особливостями застосування праці в різних галузях народного господарства, особливостями в організації праці або в характері виробництва. Саме диференціація при єдності принципів є однією з істотних рис правового регулювання праці в Україні.