Электронный
методический кабинет

Привілеї й імунітети дипломатичних представництв

Буроменський М.В. • Міжнародне публічне право • 2006 (ua) 
Недоторканність приміщень і території дипломатичного представництва історично склалася як абсолютна. «Влади держави перебування не можуть вступати в ці приміщення інакше, як за згодою глави представництва", - закріплено в ч. 1 ст. 22 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Ця на перший погляд безперечна, без яких не будь застережень норма виникла на основі величезної міжнародної практики, без якої неможливо усвідомити її непростий зміст.

Приміщеннями дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права вважаються будинки, cпоруди, що зайняті представництвом і його службами, а також земельна ділянка, на якій вони розташовані. Недоторканність приміщень пов'язана з необхідністю забезпечити умови для здійснення представництвом його функцій і не є наслідком вилучення цієї території з-під суверенітету країни перебування. Тому дипломатичне представництво не має екстериторіальності незалежно від того, чи є власністю акредитуючої держави земельна ділянка, приміщення (будинок), чи вони взяті в оренду. Тому на території дипломатичного представництва діє юрисдикція держави перебування з винятками, встановленими в міжнародному праві та національному законодавстві.

Недоторканність приміщень дипломатичного представництва означає, що як самі ці приміщення та предмети їхньої обстановки, так і майно, що знаходиться у приміщеннях, а також засоби пересування представництва «користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій". Приміщення представництва залишаються недоторканними навіть у випадках пожежі на їхній території чи стихійного лиха. Доступ відвідувачів у представництво здійснюється з урахуванням вимог безпеки.

Користування недоторканністю приміщень не може бути сполучене із зловживанням цим імунітетом. Дипломатичне представництво не повинно використовувати свої приміщення не за своїми функціями. Хоча Віденська конвенція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це положення в міжнародному праві є загальновизнаним грунтується на багатій звичаєво-правовій практиці. Як використання приміщень дипломатичного представництва не за призначенням розцінюються насильницьке утримання в них людей, ведення підривної агітації проти іноземної держави, переховування у приміщеннях представництва осіб, обвинувачуваних у здійсненні злочину. Питання про надання політичного притулку (дипломатичного притулку) у дипломатичному представництві в різних регіонах світу вирішується по-різному, хоча з позицій загального міжнародного права така практика «не має ніякого відношення до функцій дипломатичного представництва». У Європі право дипломатичного притулку не визнається. Інший підхід знайшов відображення в Межамериканській конвенції про право дипломатичного притулку 1954 р..

На державі перебування лежить спеціальний обов'язок "вживати всі належні заходи для захисту приміщень представництва від усілякого вторгнення чи нанесення збитку та для запобігання всякого порушення спокою представництва чи образи його достоїнства». Це надає державі право вживати спеціальні законодавчі заходи в районах розташування дипломатичних представництв (наприклад, обмеження на проведення мітингів чи демонстрацій, заборонену чинити образливі дії щодо дипломатичних представництв. На країну перебування покладене також забезпечення зовнішньої охорони території дипломатичного представництва. Забезпечення безпеки на території й у приміщеннях представництва є задачею його персоналу.

Недоторканність архівів і документів. «Архіви і документи представництва є недоторканними в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження».

До архівів і документів за змістом ст. 24 Віденської конвенції про дипломатичні зносини відноситься вся офіційна документація дипломатичного представництва, а також вхідна та вихідна офіційна кореспонденція, яка не підлягає ані розкриттю, ані затримці. Архіви та документи абсолютно недоторканні за будь-яких обставин, у тому числі й у разі війни, і країна перебування зобов'язана гарантувати цю недоторканність. Норма про недоторканність архівів і документів дипломатичного представництва адресована владі держави, а не приватним особам, до розпорядження яких документи можуть потрапити випадково.

Свобода офіційних зносин дипломатичного представництва необхідна для здійснення офіційних функцій і є природним наслідком представницького характеру посольства або місії. Без підтримки постійного зв'язку зі своєю (акредитуючою) державою, із владою країни перебування, без здійснення інших міжнародних контактів існування представництва було б безглуздим. Тому у Віденській конвенції про дипломатичні зносини свобода зносин розуміється досить широко: «При зносинах з урядом і іншими представництвами та консульствами акредитучої держави, де б вони не знаходилися, представництво може користуватиися всіма придатними засобами, включаючи дипломатичних кур'єрів і закодовані та зашифровані депеші" (ст. 27). Установка й експлуатація радіопередавачів здійснюється за згодою держави перебування.

Звільнення від податків і зборів (фіскальні привілеї) тривалий час існувало як норма міжнародної ввічливості, визнана на основі взаємності. Природа цієї норми в особливому статусі представництва, на яке як на орган іноземної держави, що володіє імунітетами відповідно до міжнародного права, не поширюється територіальне верховенство країни перебування.

Уперше фіскальні привілеї були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Акредитуюча держава та глава представництва звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит... окрім податків, зборів і мит, що представляють собою плату за окремі види послуг" (ч. 1 ст. 23). Фіскальні привілеї не поширюються на платежі за конкретні види обслуговування (такі як газ, водопровід, каналізація, парове опалення, електроенергія тощо).

Незважаючи на очевидну загальну тенденцію до визнання фіскальних привілеїв дипломатичних представництв, держави все-таки дуже болісно ставляться до втручання у сферу оподатковування. Існуюча в різних державах практика в цій сфері може мати досить істотні розбіжності. Тому принцип взаємності, як і раніше, залишається домінуючим при встановленні обсягу фіскальних привілеїв при обміні дипломатичними представництвами. В Україні Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. взагалі не згадує фіскальні імунітети. Однак з огляду на примат Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. над законами України слід визнати пряму дію в національному законодавстві України норми ст. 23 Конвенції.

Митні привілеї, як і фіскальні, здавна існували в обмежених межах у багатьох державах і розцінювалися як данина міжнародній ввічливості. Уперше митні привілеї дипломатичного представництва були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правилами дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за винятком складських зборів, зборів за перевезення та подібної роду послуг: а) предмети, призначені для офіційного використання представництва; б) предмети, призначені для, особистого використання дипломатичного агента або членів його родини, що живуть разом із ним, включаючи предмети, призначені для облаштування» (ч. 1 ст. 36) Як видно, митні привілеї не мають у міжнародному праві абсолютного характеру. їхній обсяг установлюється законодавством кожної держави, тому найчастіше може бути визначений на умовах взаємності. В Україні питання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. не врегульоване, а віднесене до ведення «законодавства України відповідно до норм міжнародного права» (п. 11).

Право користатися прапором і гербом акредитуючої держави на приміщеннях представництва, а також на засобах пересування належить Представництву та його голові. Періодичність користування прапором і емблемою (гербом) своєї держави представництво визначає самостійно.

Звичаї, що мають відношення до статусу дипломатичного представництва. Крім закріплених у нормах Віденської конвенції про дипломатичні зносини дипломатичні представництва можуть мати привілеї й імунітети, що існують у силу міжнародних звичаїв. Багато з нині закріплених у міжнародному праві привілеїв й імунітетів пройшли через стадію міжнародного звичаю.