Электронный
методический кабинет

Нормативні засоби забезпечення миру та безпеки

Буроменський М.В. • Міжнародне публічне право • 2006 (ua) 
Знадобився невдалий досвід Ліги Націй, Статут якої передбачав створення механізму «колективної безпеки» при збереженні в держав «права на війну», а потім укладення в 1928 р. Паризького договору, щоб визнати той факт, що міжнародне право тільки тоді здатне стати засобом забезпечення безпеки держав, коли застосування сили, крім права на самооборону, буде заборонено. Чинне міжнародне право покликане служити миру. Тому всі його норми повинні мати «світозберігаючий» потенціал. Насамперед це стосується основних принципів міжнародного права, що спрямовані на забезпечення співробітництва та міжнародного захисту народів, причому ці принципи тільки тоді досягають мети, коли діють взаємозалежно. Юридичну основу права міжнародної військової безпеки складають насамперед такі основні принципи міжнародного права, як принцип незастосування сили, принцип мирного вирішення спорів, принцип роззброєння. Принцип заборони агресивних війн (ненападу), що ви пливав із Паризького договору 1928 p., із прийняттям Статуту ООН трансформувався в більш широкий за обсягом заборони принцип незастосування сили чи погрози силою: « Усі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН» (п. 4 ст. 2 Статуту OOН).

Правовий зміст цього принципу був розкритий у низці Резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, спрямованих на зміцнення правових основ та підвищення ефективності механізму ООН із підтримки миру (Декларація про зміцнення міжнародної безпеки 1970 p.; Декларація про запобігання й усунення спорів і ситуацій, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій області 1988 р.) Особливе місце серед них займає визначення агресії, прийняте Резолюцією Генеральної Асамблеї 14 грудня 1974 р. Визначення агресії та перелік агресивних актів, наведених в цій резолюції, вважаються загальновизнаними та широко застосовуються в міжнародно-правовій практиці.

Агресія — це застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об'єднаних Націй. Про факт агресії можуть свідчити такі акти, що не є вичерпними та характеризують лише найбільш розповсюджені способи застосування сили: вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, будь-яка анексія із застосуванням сили проти території іншої держави чи її частини; бомбардування збройними силами держави території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави, за згодою із приймаючою державою на порушення умов, передбачених в угоді, чи будь-яке продовження їхнього перебування на цій території за припиненням дії угоди; дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; засилання державою чи від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил чи найманців, що здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які носять настільки серйозний характер, що рівносильні перерахованим вище актам (ст. 3).

Принцип незастосування сили створив умови для формування принципу територіальної недоторканності (непорушності кордонів). За рахунок принципу незастосування сили досягається систематичність основних принципів і їхня націленість на охорону міжнародного миру — підкреслюється в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. Так, чинне міжнародного право передбачає можливість застосування до порушника миру примусових заходів (розділ VII Статуту ООН). Але не менш важливими є заходи попереджувального характеру, тобто мирні засоби вирішення спорів (розділ VI Статуту). Якщо спір не врегульовано, то Рада Безпеки вирішує, яких заходів вжити: переривання економічних відносин, морських, повітряних заходів, розриву дипломатичних відносин (розділ VTI Статуту). Статут ООН також запровадив у міжнародне право, хоча й у загальній формі, принцип роззброєння.

Міжнародне співтовариство зацікавлене в дотриманні основних принципів міжнародного права як нормативної гарантії безпеки держав. Удосконалювання цих принципів здійснюється за допомогою практики їх підтвердження, роз витку та конкретизації в різних за своїм юридичним характером міжнародних документах. Це може бути досягнуто різними шляхами: один із них — закріплення міжнародних зобов'язань у внутрішньодержавному законодавстві. Інший шлях — договірне підтвердження зобов'язань на двосторонній, регіональній, універсальній основі: укладення універсальних договорів про обмеження та заборону окремих видів озброєнь, двосторонніх договорів між державами.