Электронный
методический кабинет

Громадянське суспільство і правова держава

Кремень • Політологія (ua) 
Поняття громадянське суспільство сягає античного полісу. Філософи Стародавньої Греції розглядали громадянське суспільство і політичне суспільство, або державу, як синоніми. Такий підхід зберігався практично до XVIII ст. Однако, переход від Середньовіччя до Нового часу, початок формування громадянського суспільства вимагали і усвідомлення різниці між громадянським суспільством та державою. Починаючи з XVIII ст. поняття громадянське суспільство означало суспільні, а в вузькому розумінні, майнові відносини; сукупність суспільних зв'язків, що розумілися як щось зовнішнє по відношенню до індивідів, як середовище, де розгортається їх діяльність.

В античну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею природного права, тобто ідеальність незалежного від держави права, що випливає нібито з розуму і природи людини. В XVII - XVIII ст. прихильники вчення про природне право - Гроцій, Спіноза, Локк, Руссо, Монтеск'є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. використали його для критики феодалізму при обґрунтуванні природності і розумності буржуазного суспільства. Вони ставили питання про свободу особи як громадянина суспільства, незалежного від держави, від суспільства, що існувало вже в природному стані й що передувало державі, вважали, що громадянське суспільство - сукупність відносин громадян до держави. Природно, вважалося, що в громадянському суспільстві людині, індивіду законом гарантується вільний вибір форм його економічного та суспільного буття, затверджуються загальні права. Тут немає монополії одного світогляду, панує свобода совісті тощо.

Особлива заслуга в розробці теорії громадянського суспільства належить Георгу Вільгельму Гегелю, який вважав громадянське суспільство системою потреб, що грунтується на приватній власності, майнових і станових відносинах та ін. Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу матеріального, економічного життя і діяльності людей, вважав громадянське суспільство взаємозв'язаною системою соціальних груп, спільностей, інститутів, приватних осіб, взаємодія яких регулюється цивільним правом і прямо не залежать від політики держави. Громадянське суспільство внутрішньо суперечливе. Численні) його складові часто-густо непорівнянні, нестійкі, схильні до конфліктів.] Йде постійне протистояння, зіткнення приватних інтересів. Розв'язати суперечності можливо лише через державу. Держава, по Гегелю, щ виразник абсолютної ідеї, світового духу. Якщо ж держава є виразник всезагального духу, то вона і є вищою і найбільш спільною формою людського співжиття, а тому всі інші форми суспільної організації підкоряються їй. Ідеалізм Гегеля проявляється тут у визнанні залежності громадянського суспільства від держави, яку він вважає істинною формою об'єктивного духу, тоді як громадянське суспільство є лише кінцева форма духу.

Поняття громадянське суспільство використовує і Карл Маркс. Під громадянським суспільством розуміється організація родини, станів і класів, відносини власності і розподілу, взагалі форми і засоби існування і функціонування суспільства, дійсного життя і діяльності людини. Маркс підкреслював його об'єктивний характер і економічну основу. На відміну від Гегеля, який основою розвитку вважав світовий дух, абсолютну ідею, а до громадянського суспільства ставився як до кінцевої форми духу, Маркс показує, що саме громадянське суспільство складає першооснову будівлі людського співжиття і життєдіяльність громадянського суспільства є головна рушійна сила історичного прогресу. В листі до Анненкова (28 грудня 1846 року) Карл Маркс писав: «Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання і отримаєте певний суспільний лад, певну організацію родини, станів або класів - словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і отримаєте певний політичний лад, що є лише офіційним вираженням громадянського суспільства». Надалі недостатньо чіткий термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює точними поняттями: економічна структура суспільства, економічний базис, спосіб виробництва тощо. Структура громадянського суспільства, історично зумовлена загальною об'єктивною закономірністю, включає особливі форми та відносини виробництва, класовий розподіл, що захищаються відповідно політико-правовими механізмами. Громадянське суспільство, за Марксом, належить до сфери матеріальної, тоді як держава є елемент надбудови.

При різноманітності підходів у сучасному визначенні громадянське суспільство - це сукупність суспільних відносин і інститутів поза межами політичної структури держави. Звичайно ж, громадянське суспільство - це таке суспільство, де головною діючою особою, суб'єктом розвитку є людина зі всією її системою потреб та інтересів, відповідною структурою цінностей. Громадянське суспільство, торкаючись сукупністі суспільних відносин, відображає взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. Маючи різноманітні потреби та інтереси (матеріальні та нематеріальні), людина як індивід, особистість задовольняє їх в процесі власного розвитку і через відповідні суспільні відносини та інститути, що складають структурні елементи іромадянського суспільства.

Разом з концепцією громадянського суспільства, теорією природного права, суспільного договору формується і поняття правова держава. Процес утворення держави полягав в виділенні особливої публічної влади з її військом, поліцією, тюрмами та різного роду примусовими закладами і органами управління. Про владу закону, однакового для всіх іромадян, говорив ще в VI ст, до її. є. в Стародавній Греції один з шести правителів полісу архонт Солон, про співвідношення природних прав людини і законів держави заговорили пізніше Арістотель і Ціцерон. Початок правової державності - розподіл вла^ ди - покладено в Стародавньому Римі. В період Середньовіччя всі сфери життя пронизуються політикою держави, а саме суспільство також політичне, всі найважливіші інститути суспільства: власність, родина, організація праці та інші виступають як складові елементи державного життя. Політичні революції XVI - XVIII стст. знищили стани, привілеї і все, що порушувало принцип рівності підданих держави і поставили на перший план свободу і природний хист окремого, приватного індивіда як самостійного та вільного громадянина. Встановлювався єдиний та обов'язковий для усіх правовий порядок. Ідея правової держави не могла в повній мірі існувати раніше, в період античності або в період абсолютизму тому, що її реалізація вимагала, по-перше, формальної рівності, по-друге, відсутності станового поділу, по-третє, наявності представницьких органів влади і, нарешті, розвиненої теорії природного права та розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Правова держава - реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення уберегти людину від державного терору, насильства над совістю, дріб'язкової опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу і основні права особи. Поняття правова держава утвердилося на рубежі XVIII - XIX століть. Але сам же термін правова держава остаточно закріпився у суспільній думці та юриспруденції в XIX ст. в працях німецьких юристів Карла Вельнера, Роберта фон Моля та ін. Філософське обґрунтування ідеї правової держави є в дослідженнях Іммануїла Канта («Метафизика нравов» та ін.). Іммануїл Кант розробляє вчення про правову державу на базі вчення про категорічний імператив, тобто формальне внутрішнє веління. Зміст його такий: роби так, щоб правила (максима) твоєї поведінки служили зразком для законодавців. Правова держава, за Кантом, це не та держава, де громадяни сліпо дотримуються закону, а та, де закон відповідає їх моральним принципам. Правовою є та держава, де всі підпорядковані не просто закону, а праву. Іммануїл Кант розводить категорії: мораль та право, право і закон. Право є міра свободи, а закон - юридичне відображення права. Право є міра свободи зведена в закон. В правовій державі закони відповідають праву, тій мірі свободи, що існує в суспільстві. Джерелами законів у правовій державі, за Кантом, виступає єдина воля всіх осіб, що утворюють народ, громадяни мають право коритись тільки тим законам, зі справедливістю яких вони згодні і беруть зобов'язання самохіть їх дотримуватись. Юридична рівність всіх перед законом: як і громадяни, влада повинна неухильно дотримуватися тих же законів.

Звичайно ж, Іммануїл Кант розглядав правову державу як об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам, і вважав, що законодавець повинен керуватися вимогою: чого народ не може дозволити стосовно самого себе, те і законодавець не може дозволити стосовно народу. Ціннісний зміст ідеї правової держави полягає в затвердженні суверенності народу як джерела влади, гарантованості його свободи і верховенства закону. В політичному житті громадянське суспільство забезпечує всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни зв'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві демократично прийнятого закону про рівність всіх перед законом.

Правова держава - це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та інші права особи і що підпорядковує владу волі суверенного народу. Конституція, що виступає своєрідним суспільним договором між народом і владою, визначає взаємовідносини між особистістю і владою. Пріоритет у відносинах між державою і громадянином належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і його діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу і держава не перетворилася в монстра, який панує над суспільством, існує розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Пріоритет права, що володіє всезагальністю, розповсюджується рівнозначно на всіх іромадян, державні і суспільні інститути, захищає і відстоює незалежний суд. Теорія розподілу влади створена декількома дослідниками політики: Джоном Локком, Шарлем Монтеск'є, а в її сучасній формі Артуром Гамільтоном, Джоном Медісоном і Джоном Джеєм. Основні положення теорії розподілу влади: по-перше, законодавча, виконавча і судова влада надаються різноманітним людям і органам згідно з конституцією; по-друге, всі влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою; по-третє, жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі; по-четверте, судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може проголосити закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.

Громадянське суспільство у власному значенні є оборотна сторона правової держави: і громадянське суспільство, і правова держава не існують одне без одного. Громадянське суспільство -різноманітність не опосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Це сфера вільної гри приватних інтересів і індивідуалізму. Громадянське суспільство - продукт буржуазної епохи і формується здебільшого знизу, спонтанно як результат розкріпачення індивідів, їх перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, які володіють почуттям особистої гідності та готових взяти на себе господарську та політичну відповідальність. Громадянське суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські, родинно-споріднені, етнічні, релігійні, правові відносини, а також опосередковані державою, політичні відносини між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя тощо.

Громадянське суспільство становить першооснову людської цивілізації, а його головні суб'єкти - особа, громадяни. їм відповідають різноманітні, інтереси і потреби, що протистоять або співпадають; задоволення яких - невід'ємна передумова їх власного розвитку і розвитку суспільства. Інтереси особи, спільностей людей, їх потреби реалізуються через суспільні відносини та інститути, що становлять структурні елементи громадянського суспільства. Для задоволення первинних потреб люди організують матеріальне виробництво. В процесі виробництва складаються між людьми економічні виробничі відносини. Виробничі відносини зумовлюють сферу соціальних відносин, певну організацію станів, етносів, сім'ї та ін. В громадянському суспільстві формуються самодіяльні асоціації, об'єднання, зокрема релігійні, виробничо-корпоративні, наукові, політичні та інші, покликані висловлювати і відстоювати інтереси і права громадян, створювати умови для самореалізації окремих індивідів і колективів.

Суттєва єдність громадянського суспільства полягає в одночасному існуванні в його межах різнорідних соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп та ін., об'єднаних загальним прагненням до спільного життя. Та громадянське суспільство - це не арифметична сума всіх складових, а інтегральна сукупність, нерозривний зв'язок окремого індивіда з суспільством, з його різноманітними інститутами. В структуру громадянського суспільства не входить держава. Але інтереси забезпечення розумного поєднання прав і свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства, як системи, вимагають збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Громадянське суспільство - це сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних та ін.), формальних і неформальних структур, в межах яких має місце задоволення різноманітних потреб і реалізація інтересів індивідів та їх груп, тотожних досягнутому рівню суспільного розвитку.

Високорозвинене громадянське суспільство одна з головних умов 1 стабільності демократичного режиму. Через різноманітні добровільні об'єднання громадянське суспільство і народ мають можливість вільно висловлювати свої інтереси і формувати свою політичну волю. Грома-дянське суспільство контролює дії політичної влади. Інакше неминуче гіпертрофований вплив держави на суспільне життя. Слабкість гро- ! мадянського суспільства підштовхує державу до узурпації його прав, внаслідок чого відбувається інверсія функцій держави і громадянсько-.] го суспільства. В такому випадку держава окрім власних функцій присвоює ще й функції громадянського суспільства, формулюючи за нього його завдання, змушуючи суспільство беззаперечно виконувати І державні рішення.

Існування іромадянського суспільства визначається рядом умов: це розвинена соціальна структура суспільства, що породжує різноманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів, вона вимагає вільної можливості взаємозв'язку, об'єднання індивідів в союзи, партії, рухи на основі гарантованих прав і свобод громадян, і свободи вибору. І, нарешті, наявність у індивідів приватної власності. Досвід цивілізованих країн свідчить про те, що громадянське суспільство, основане на суспільному консенсусі, дає своїм громадянам мир, спокій і процвітання. Візьмемо досвід Швеції: 90% всієї шведської промисловості складає приватний сектор, 75% сільськогосподарської продукції йде через закупівельні, переробні торгові кооперативи. З кооперативним рухом зв'язані дві з кожних трьох сімей Швеції. Приватнокапіталістична основа господарства добре уживається з суспільною формою перерозподілу. Так, на зарплату та інші виплати (суспільні фонди споживання) йде 70% валового продукту, капіталу залишається біля 30%. Робоча людина в середньому заробляє в декілька раз більше, аніж робітники на Україні. Безкоштовна освіта. Дешева, субсидована державою якісна медична допомога, однаково доступна для всіх верств населення; п'ятиденна оплачувана відпустка; більш 45 кв. м. житлової площі та майже дві кімнати на одну людину. На тисячу жителів припадає більш 400 автомобілів, 590 телефонів, 390 телевізорів тощо. У Швеції існує повна зайнятість - в країні менш 2% безробітних. Існують високі допомоги безробітним тощо.

Відсутність тривалий період умов для існування громадянського суспільства в Україні, в Російській Федерації, Білорусії та інших державах Співдружності привела до того, що держава заполонила собою весь суспільний простір. Одержавлення суспільства, насамперед, торкнулося економіки: сталося зрощування влади і власності. Етатизація суспільства, тобто активне втручання держави в життя суспільства, привела до згубних наслідків у політичній сфері. Відбулося одержавлення практично всіх механізмів, що відкривають масам доступ до управління суспільством; зрощування партійного апарату з державним. В духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, що охарактеризований як етатистський. Свідомість пронизана страхом перед державою, а страх породжує пасивність громадян та ін. Тому не випадково початок політичних і економічних реформ в Україні, як і в інших незалежних державах Співдружності, зв'язаний з відродженням громадянського суспільства, створенням правової держави. В основі економічних рішень лежить програма переходу до ринкових відносин, що ставить своєю метою повернення народу значної частини власності. Право на власність реалізується шляхом роздержавлення і приватизації, передачі державного майна іромадянам і трудовим колективам. Економічна незалежність громадян -основа нормального функціоггувагшя громадянського суспільства.

Створення правової держави, відпрацювання і вдосконалення її принципів - результат діяльності не одного покоління, правової держави не однієї держави, а досягнення всього людського співтовариства. Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити загальні ознаки. По-перше, для правової держави характерна наявність розвиненого гро4 мадянського суспільства. По-друге, обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особистості, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальністі кожного за власне благополуччя. По-третє, правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над правами держави. По-четверте, всезагальність права, його розповсюдження на усіх громадян, організації і установи, в тому числі органи державної влади. Суверенітет народу - конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що саме народ - джерело влади, державний суверенітет носить представницький характер. По-п'яте, розподіл законодавчої, виконавчої та судової влад держави, що не виключає єдності їх дій на основі норм конституції, а також певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх. Пріоритет в державному регулюванні громадянських відносин засоба дозволу над засобом заборони. Це означає, що в правовій державі діє принцип", дозволене все те, що не заборонено законом. Засіб дозволу застосовується лише у ставленні до самої держави, що зобов'язана діяти в межах дозволеного, повноважень, що формально зафіксовані. Свобода і права інших людей - єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного кінчається там, де порушується свобода інших.

Характеристика правової держави розкривається через взаємовідносини з громадянським суспільством, особистістю і правом. У правовій державі змінюються взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства: одне не підміняє інше, а суспільні інститути не підміняють державних, владних структур. Що ж стосується взаємовідносин держави і особистості, то в правовій державі особистість захищена, її права і свободи гарантовані. Становище особи, ступінь її захищеності - головні критерії правової держави. Створення правової держави допускає невтручання держави в соціальне життя, звільнення її від дріб'язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими повністю можуть впоратися різноманітні суспільні формування. Для забезпечення справжнього народовладдя держава повністю підпорядкована суспільству, стає виразником його інтересів і в законодавчій діяльності керується загальнонародною волею, що виражається демократично. Взаємовідносини держави і права оцінюються через верховенство закону.

Отже, правова держава - політична організація, що створює умови для життєдіяльності індивідів, груп, інститутів громадянського суспільства на основі права. Зі становленням правової держави тісно зв'язане громадянське суспільство. Формуються і громадянське суспільство, і правова держава водночас. У правовій державі виключається диктатура якогось класу, політичної партії, політичного руху, бюрократії, відбувається вільне змагання суспільно-політичних організацій в конституційних межах. У правовій державі вищим авторитетом володіє закон. Його дотримання свято, а покарання за зневагу його - неминуче. Вся сила державної влади, вся могутність суспільної думки, всі можливості засобів масової інформації спрямовуються на захист закону, правопорядку. Інакше неминучі правовий нігілізм, нові варіанти свавілля владних або невладних суспільних структур. В умовах правової держави реалізуються цивільні права людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Зміст правової держави розглядається через призму її принципів.

По-перше, принцип розподілу влади. Принцип - це не просто висновок прикладної політичної науки, а методологічна основа. Суть в тому, що де б і як би не функціонувала державна влада, її демократичності завжди протистоїть політичний монополізм в усіх його проявах. Тільки принцип розподілу влади створює гарантії проти узурпації, зосередження влади в руках однієї особи або органу влади. Кожна з трьох влад: законодавча, виконавча і судова відносно самостійні та врівноважують одна одну.

По-друге, панування права, його пріоритет над державою. Держава забезпечує торжество права, вимогам якого воно саме підкоряється. Громадянський правовий стан ґрунтується на свободі кожного члена суспільства як людини, рівності його з кожним іншим як підданим, самостійності кожного члена суспільства як громадянина. Громадяни і держава взаємно відповідальні та рівні перед законом. Верховенство закону припускає вираження соціальних інтересів і волі народу.

По-третє, забезпечення гарантій і прав громадян, високий рівень захищеності особи. Ці права забезпечуються через суспільний договір з державною владою в формі конституції, що ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що тільки народ і тільки народ є законним джерелом влади. Природні та невід'ємні права людини полягають в тому, що людина має право на життя і гідне існування; право на батьківщину, на національну (етнічну) самоіндентифікацію, тобто встановлення тотожності. Звідси, природність права на самовизначення. Крім того, право на свободу політичну, свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, вибір представників у державні органи та органи політичних партій і суспільних організацій. Людина вільна у виборі світогляду, віровизнання, культурних пріоритетів, місця проживання та ін. Природні права людини полягають в рівності перед законом, праві на працю, на творчість, відпочинок. Особливе місце належить праву приватної власності. Без економічної свободи немає свободи політичної, немає громадянського суспільства.

По-четверте, виходячи з теорії природного права та суспільного договору, компетенція громадянина - первинна, природна, тобто не вимагає обґрунтування, тоді як можливість відправлення державної влади - вторинна, похідна і тому неможлива без спеціальної санкції, яку надає лише суспільний інтерес. Важливий суверенітет народу і високорозвинене громадянське почуття. Громадянське суспільство, як щось більш високе ніж просто людське суспільство, формується в процесі перетворення підданих в громадян, тобто таких жителів держави, що є членами співтовариства, набувають почуття власної гідності та спроможність робити політичний вибір. Це відбувається разом з перетворенням етнічної спільності в суверенний народ, що усвідомлює себе нацією, де правосвідомість піднімається до розуміння необхідності визнати і реалізувати природні та невід'ємні права людини та громадянина. Ці права забезпечуються через суспільний договір з державною владою в формі конституції, що ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що тільки народ є законне джерело влади.

По-п'яте, принцип самостійності, незалежності суду, підлеглого тільки закону. Головну роль у вирішенні колізій, що виникають в різноманітних сферах суспільного життя, відіграє суд. Це й зрозуміло. Адже суд будує свою діяльність згідно з такими демократичними принципами: незалежність, колегіальність, гласність, презумпція невинності, змагання і рівність сторін, право оскарження рішень тощо. В ході багатовікової історії судочинства вироблено ряд фундаментальних положень, що мають і в сучасних умовах важливе практичне значення: не можна бути суддею у власній справі; один свідок -не свідок; відмова в правосудді недопустима; кожний громадянин має право на розгляд його справи компетентним, незалежним і неуперед-женим судом, створеним на підставі закону. Процедури судової діяльності тісно залежать від політичного режиму, рівня демократії в суспільстві.

Створення правової держави допускає деетатизацію соціального життя, звільнення його від дріб'язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими можуть впоратися різноманітні суспільні формування. У правовій науці за тривалий період утвердилося становище про безумовний примат держави над правом, що розглядалося лише як простий інструмент державної влади. Апарат став творцем законів. Звідси і розхожі формулювання типу: держава надає громадянам широке коло прав; переконання в тому, що ці права свого роду дар держави народу. Діє тенденція ак- j тивізації громадянського суспільства, його контролю над державою, розширення впливу політичних партій і рухів, груп інтересів, посилення діяльності деяких державних органів самоврядування. І діє тенденція підвищення ролі держави - регулятивного та інтегратив- 1 ного органу всього суспільства. Прагнення держави активно втручатися в економічні, соціальні та інформаційні процеси в Україні, з допомогою податків, інвестицій, кредитів та іншої політики стимулювання виробництва, усунення диспропорції в народному господарстві. Дедалі важливіше місце в діяльності держави займає розробка стратегії планування суспільного розвитку. Формування правової держави вимагає послідовного здійснення верховенства закону в усіх сферах суспільного життя. Верховенство закону включає характеристику таких його властивостей: визнання, що саме закон покликаний регулювати статус, права, свободу та обов'язки громадян. І громадяни повинні знати і поважати закон як основу свого буття в суспільстві.

Для створення в Україні правової держави необхідні: по-перше, демократичність і відкритість законодавчого процесу; повнота нор-мотворчих функцій Рад всіх рівнів, формування їх надійної фінансової та матеріальної бази; по-друге, щорічні звіти про діяльність виконавчо-розпорядчих органів перед Радами; суспільний контроль в рамках закону за діяльністю виконавчої влади; по-третє, незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна актів необгрунтованого позбавлення громадянства; по-четверте, створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконтрольного в межах закону представницьким органам і громадськості. В процесі формування в Україні правової держави треба повніше забезпечувати системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженісті, доцільно розробляти прогнози розвитку законодавства, на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, стану навколишнього середовища, міжнародних відносин тощо.

У розширенні свободи індивіда важливим етапом стає правова держава, «забезпечення кожному свободи від обмежень і заохочення конкуренції, як вважають творці правової держави, підуть на користь всім, зроблять приватну власність доступною для кожного, максималізують індивідуальну відповідальність та ініціативу і приведуть в підсумку до загального благополуччя. Але це не трапилося. Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, проголошені в правових державах, не перешкоджали монополізації економіки та її періодичним кризам, жорсткої експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби. Рівноправність громадян забезпечувала глибоку фактичну нерівність, а використання конституційних прав перетворювалося в привілей заможних класів і верств.

З метою вдосконалення правової держави класичного ліберального варіанту, а також усунення наслідків невдалої політики командно-адміністративної системи забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність, розробляється теорія соціальної держави (держави загального благоденства). Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Встановлення в суспільстві загального добра, утвердження соціальної справедливості стає плідною діяльністю соціальної держави. Майнова та інша соціальна нерівність згладжується соціаіьною державою, проявляється турбота про слабких і знедолених, надається кожному праця або інше джерело існування, зберігається мир і суспільний порядок, формується сприятливе для людини середовище проживання тощо. Джерела соціальної держави сягають у соціальну політику. Адже ще в стародавності багато правителів, наприклад, римські цезарі піклувались про найбільш бідних громадян наданням плебсу хліба та видовищ. Та основний тягар соціального забезпечення слабких і знедолених тоді лежав на великих сім'ях і громадах.

Традиційні форми соціального забезпечення руйнуються індустріалізацією, урбанізацією та індивідуалізацією суспільства, безконтрольним розвитком капіталізму. В сучасних суспільствах загострилися соціальні проблеми і класові суперечності. Одним з провідних напрямків діяльності держави стає вирішення соціальних проблем, соціального забезпечення населення, що вимагає розширення об'єктів соціальної політики. У 60-х роках XX ст. у світі виникають соціальні держави. Високий рівень розвитку економіки ряду країн Заходу, що створює умови забезпечення кожному прожитковий мінімум, визначили статус соціальної держави. Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна та різноманітна, перерозподіл національного доходу на користь менш забезпечених верств, політика зайнятості та охорони прав робітника на підприємстві, соціальне страхування, підтримка родини і материнства, турбота про безробітних, престарілих, молодь тощо, розвиток доступності для усіх освіти, охорони здоров'я, культури тощо.

Таким чином, розвиток конституційної держави не завершується правовим і соціальним етапами. В формі правової державності відбувається реалізація мети і принципів соціальної держави. Але в діяльності соціальна держава йде значно далі по шляху гуманізації суспіль-етва - прагне поширити права особи та наповнити правові норми більш справедливим змістом.

Однак правова і соціальна держави розрізняються, хоча є багато принципів єдиних для них. Обидві вони, правова і соціальна держави, забезпечують добробут індивіда: якщо правова держава забезпе- | чує індивідуальну свободу і основоположні права особистості з допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантії j проти тиранії, то соціальна держава створює матеріальні умови свободи, гідні умови існування кожного. їх же, правову державу і соціальну державу, поділяє те, що. правова держава по задуму не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, забезпечення матеріальних і культурних благ громадян, соціальна ж ] держава безпосередньо займається розподілом суспільного багатства і забезпеченням матеріаіьних і духовних благ, хоча і прагне не підривати основи ринкового господарства (приватну власність, конкуренцію,.підприємництво, індивідуальну відповідальність тощо).

Сучасні демократичні держави, вважають деякі політологи, вступають в нову, екологічну стадію. Адже в сучасних умовах виживання людства, забезпечення екологічних прав особистості стають найважливішими. Держава, спільно з громадськістю, закликана відвернути ядерну та екологічну катастрофу, налагодити адаптивну, економічну рівновагу, умови, що підтримують життя.