Электронный
методический кабинет

Армія - знаряддя воєнної політики

Кремень • Політологія (ua) 
Армія - орган держави, призначений для проведення його політики засобами збройного насильства. Армія - політичний інститут у суспільстві, визначається тим, що в державі - це установа державна, відображає інтереси певних класів, соціальних спільностей, покликана відображати і захищати інтереси загальнодержавні. Здійснюючи управління суспільством, охороняючи його економічну і соціальну структуру, держава має на світовій арені і всередині країни свої особливі інтереси і завдання, суть та обсяг яких визначається самою природою держави. Для їх реалізації держава повинна піклуватися про забезпечення своєї політичної могутності, без якої саме її існування залежало б від випадку і підлягало б небезпеці ззовні. Для захисту інтересів і недоторканості державних кордонів, територіальної цілісності і створюється спеціальна організація - армія ~ реальна сила, необхідна опора і знаряддя верховної влади. Армія - специфічна організація - організація збройна. Армія - це основна частина воєнної організації держави особливого призначення: здатна вести війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і характеризує армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі підрозділи збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська.

Армія виникла на певному етапі розвитку суспільства. Мабуть при певних умовах армія зникне. На сучасному етані в Україні і за рубежем дедалі більше і більше прихильників завойовує ідея про ненасильницьку цивілізацію. Логіка розвитку сучасних засобів збройної боротьби привела людство до висновку про неможливість їх застосування при вирішенні політичних суперечок і конфліктів. Цивілізація, заснована на насильстві, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий тільки на шляхах пошуку ненасильницьких засобів розв'язування соціальних суперечностей. Армія в таких умовах з органу насильства повинна трансформуватися в орган відвернення насильства, вирішення надзвичайних проблем суспільства (природні катастрофи, ліквідація їх наслідків та ін.). Прообраз такої армії - війська ООН.

Однак дійсність така, що армії існують і відіграють значну роль в житті всіх країн і людства. Армія - особливий соціальний інститут насильства. Фрідріх Енгельс відзначає, що армія - організаційне об'єднання збройних людей, що утримується державою з -метою наступальної або оборонної війни. Армія - частина конкретного суспільства. Кожна армія створюється, функціонує і розвивається в системі конкретних суспільних відносин. Суспільство зумовлює класово-політичний облік, історичне призначення, соціальні функції армії, а також її місце серед інших суспільних організацій. Залежно від зміни типу суспільного ладу і надбудови відбувається зміна типів армії, її розвиток. Армія - не тільки частина суспільства, але й навмисно, свідомо створюваний соціальними спільностями, класами, націями, державами та їх коаліціями суспільний інститут. Не організаційна структура, не засіб комплектування і озброєння, а соціальне призначення відображають соціально-політичну суть армії. Саме соціально-політичний характер і історичне спрямування суб'єкту, що утворює армію, визначає її класову суть і функції в суспільстві.

Армія - не тільки частина конкретного суспільства і свідомо створюваний інститут, але й знаряддя ведення війни. Армія виступає головним знаряддям насильства політичного, тобто війни, і виконує функції притаманними тільки їй засобами і методами- бойовими діями. В суспільстві існують й інші збройні організації (формування держбезпеки, прикордонні і внутрішні війська, міліція, воєнізована охорона та ін.), але тільки армія здатна вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні, зв'язану зі значними матеріальними і людськими втратами.

Армія - це органічна частина політичної організації суспільства. Армія може бути зрозумілою тільки як компонент організації суспільства, зумовлений характером політичної влади, засобами її здійснення і специфікою воєнної політики. Воєнна політика класів і держав відображає інтерес конкретних класів і служить певній класовій меті, армія характеризується конкретно класовим характером і призначенням, а її діяльність має політичне забарвлення. Крім того, армія ще й специфічна організація. Специфіка армії полягає в тому, що вона є частиною воєнної організації держави. Воєнна організація - сукупність збройних сил, служби безпеки, національної гвардії, органів і підрозділів внутрішніх сил, прикордонних військ та інших об'єднань, створюваних для забезпечення економічного і політичного розвитку України. Армія призначена для реалізації всіх форм збройного насильства над політичними супротивниками. Тому до армії належать лише ті збройні політичні установи, що безпосередньо займаються збройною боротьбою в ім'я політичної мети класів. Виділення такого критерію дозволяє відокремити воєнну організацію від інших збройних об'єднань, не зв'язаних безпосередньо з війною (воєнізована охорона) і від установ, що забезпечують або сприяють функціонуванню воєнної організації (Добровільне суспільство сприяння армії, авіації і флоту).

Американський воєнний теоретик Чарльз Москос пропонує три типи суспільства і збройних сил: суспільство нейтралізації до війни, суспільство стримування війни, суспільство відбиття війни. Типу суспільства готовності до війни відповідає за своїми характеристиками більшість країн НАТО та інших воєнних блоків. Більшість постійних армій будуються за принципом воєнної повинності і високої мобільності. Тип суспільство стримування війни більш характерний в 70-80-х роках для США, Канади та Великобританії з їх збройними силами: зменшуються розміри армій з переходом від масових до високооплачуваних і високотехнічних, професійних збройних сил. Тип суспільства заперечення війни характерний західноєвропейським та північноатлантичним країнам (Швеція, Швейцарія, Канада) і їх збройні сили з переходом від існуючих великих армій до малочисельних кадрових збройних сил при наявності підготовленого резерву. Армія як знаряддя держави має внутрішні та зовнішні функції. Внутрішня функція армії зводиться до того, що армія покликана, насамперед, виступати гарантом політичної стабільності суспільства. Зовнішня функція армії полягає в захисті території своєї держави від зовнішніх ворогів, в проведенні політики держави на міжнародній арені із застосуванням збройного насильства.

Основне полягає в тому, що з поступовою еволюцією сучасні» держав від суспільства готовності до війни до суспільства стримування війн і до суспільства нейтралізації війн, відповідно змінюються суспільний статус і функції військових.

Розвиток і будівництво Збройних Сил

Перспективи України здійснюється в таких основних напрямках. По-перше, підготовка військових кадрів. Без достатньої кількості надійних, відданих Батьківщині, освічених і вихованих на національних традиціях офіцерів неможливо створити боєздатну регулярну армію. По-друге, оптимізація чисельності. По-третє, вдосконалення організаційної структури Збройних Сил, підтримання озброєння і воєнної техніки в стані боє-готовності, а в перспективі - оснащення армії сучасним озброєнням і воєнною технікою. По-четверте, підвищення ефективності системи управління Збройними Силами. Досягнути мети можна шляхом створення і розвитку всіх складових систем управління: органів і пунктів управління, системи зв'язку і АСУ, а також спеціальних систем; розвиток воєнної науки. В армії доцільно створити сприятливі умови не тільки для її розвитку, але й щоб досягнення науки знаходили відображення у воєнній доктрині, концепціях і програмах будівництва і розвитку Збройних Сил.

Сучасне становище Збройних сил і перспективи економічного забезпечення їх життєдіяльності диктують необхідність пошуку нових підходів у будівництві і розвитку Збройних Сил України. В -Конституції України визначено права і обов'язки Збройних Сил: оборона країни; захист її суверенітету; захист територіальної цілісності і незалежності (ст. 17). Армія - невід'ємний інструмент політики держави. Історичний досвід показує, що в моменти глибоких криз суспільства армія може виходити з підпорядкування законної влади, розпадатися на формування, що протистоять один одному, претендувати на політичну самостійність, вирішувати долю політики і політиків. Політична боротьба - закономірне явище, одне із джерел розвитку суспільства. Але залишена сама на себе, армія має тенденцію до небезпечного загострення ситуації і вдаватися до насильства. Розвинені демократичні суспільства встановлюють правові і моральні обмеження дій армії. Одним з них є юридична заборона військовим брати участь у політичній боротьбі не тільки тому, що військові мають виконувати волю лише легітимної державної влади, але й через те, що залучення до політичних баталій наймогутнішого організованого згуртованого об'єднання, яким є збройні люди, приводить до мілітаризації суспільства і утвердження насильства в політичному житті.

У XX ст. домінуючою стала тенденція усунення військових від формування загальної державної політики, виведення їх з представницьких і виконавчих органів влади. У багатьох країнах військові не входять до складу уряду і навіть міністри оборони - громадянські особи. Процес усунення військових з політичної боротьби повсюдний, хоча й не рівномірний: в Європі - давно завершився, в Латинській Америці наближається до повного і незворотного завершення, в Азії набирає темпи і поширюється. І лише в ряді країн Африки і Ближнього Сходу генерали і офіцери виступають вирішальною силою в політичному житті, здійсненні владних функцій. Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і займатися професійною справою, або, включаючись в політику, подавати у відставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, кадрові військові не можуть суміщати армійську службу з виконанням обов'язків депутатів і сенаторів. На період роботи у виборних органах місцевої та центральної влади військові припиняють службу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний становище армії може викликати втягнення військовослужбовців у політичні партії, суспільні організації та рухи. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Департизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій, до розформування всеармійського партійного комітету і контрольної комісії. Більше мільйона комуністів припинили організовану партійну діяльність. Водночас скасовані політоргани, а це - близько 350 генералів і 90 тис. офіцерів. Характерно, що більш 90% офіцерів і прапорщиків називали позитивним заходом припинення в армії діяльності партійних організацій і політорганів. Більшість вважають, що такі заходи не привели до негативних наслідків для військ, хоча й утворився певний ідейно-моральний вакуум. За законом України про політичні партії військовослужбовці не можуть бути членами політичних партій і рухів. У пошуках розумного взаємозв'язку армії і політичних партій важливо спиратися на світовий досвід. Взаємовідносини політичних партій із збройними силами становить послідовну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за армію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жорстка департизація; гнучке поєднання елементів партизації і департизації; плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних партій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних компаній в житті суспільства боротьба політичних партій за армію особливо чітко простежується. На початку 90-х років в Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні партії використовували всі засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в період виборів Президента Росії прямо ставили завдання командирам, політпрацівникам про обрання Президентом бажаної особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, характерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально-психо-логічне підпорядкування політичній правлячій партії в обхід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відносин між армією і політичними партіями, полягає в забороні діяльності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними формуваннями спостерігається в державах з розвиненою демократією і в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і армією регулюються законами згідно з міжнародних пактів про громадянські та політичні права, що передбачають певні обмеження для військовослужбовців на членство в політичних партіях і на їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує неспроможність тих, хто засуджує департизацію армії як порушення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і організацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку заборонено бути у складі політичних об'єднань і брати участь в діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних організацій, визначених державою як «підривні»). З іншого боку, політичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, створювати свої збройні формування. Збройні Сили, в свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати собі існуючі. В правових державах жодна політична партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав в тому, що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують програми, критикують одна одну в підході до військових питань, висувають законопроекти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Воєнна політика - складова і невід'ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки країни. Концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує ЇЇ опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії - збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.