Электронный
методический кабинет

Структура нормування та використання оборотних фондів підприємства

Економіка підприємств • 2001 (ua) 
Склад і структура оборотних фондів. Оборотні фонди підприємства мають матеріаль­но-речову й вартісну форми. У практиці плану­вання та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фон­дів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних мате­ріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонт­них деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (пере­робку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають без­посередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброб­лено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприк­лад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочно­го виробництва).

Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зробле­но в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать ви­трати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.



Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, ви­трати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологіч­ну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом низки фак­торів (тип виробництва, особливості продукції та технології її ви­готовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ре­сурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років приблизно 70%, незаверше­ного виробництва — 25%. Спостерігається така тенденція в дина­міці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і ви­трат майбутніх періодів, навпаки, збільшуються.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і фор­мами організації виробництва, умовами забезпечення матеріаль­ними ресурсами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до 90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобу­дування (близько 40%, у зв'язку з великою тривалістю виробни­чого циклу); витрати майбутніх періодів — на підприємствах до­бувної індустрії (40—50% і більше).

Нормування витрат. Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюєть­ся за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галу­зевими науково-дослідними організаціями.

Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виок­ремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за при­значенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, пали­ва тощо; б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного плану­вання) й перспективні; г) ступенем деталізації об'єктів норму­вання — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем дета­лізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за зву­женою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів перед­бачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та еконо­мічна обґрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це граничне допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окре­мих елементів, які у сукупності становлять загальну величину вит­рати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, збе­рігання тощо).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахун­ковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш про­гресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що ба­зується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуван­ні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабора­торним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зни­ження норм у наступні роки. Його практичне застосування допус­кається тільки як виняток — для орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко вико­ристовують, матеріалів.

Ефективність використання. Раціональне та економне витрачання окремих еле­ментів оборотних фондів підприємств має неаби­яке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях народного гос­подарства, переважаючою часткою матеріальних витрату загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовля­ти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підви­щувати ефективність виробництва в цілому на кожному під­приємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборот­них фондів існує відповідна система техніко-економічних показ­ників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну си­ровину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобут­ку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на під­приємстві кольорової металургії таким показником служить коефі­цієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господар­ства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на ком­бінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети засто­совують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конст­рукційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (лис­товий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму ма­теріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає пере­довсім розв'язання конкретних завдань з економії сировини, мате­ріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шля­хи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи еконо­мії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих за­ходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати ви­робничо-технічні та організаційно-економічні.

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного викори­стання важливих видів матеріальних ресурсів зв'язано з ком­плексною переробкою сировини та широким застосуванням вто­ринних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й тех­нологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної про­дукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплекс­ної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробниц­тва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целю­лозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу пе­реробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її ви­користання на більшості підприємств України не відповідає сучас­ним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплекс­ної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50—60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матері­алів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повтор­но використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи— відходи виробництва та відходи споживання.

До відходів виробництва включають: залишки сировини й ма­теріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані ка­талізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які тех­нологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробни­чого споживання (різні цілком зношені елементи засобів вироб­ництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (не­придатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макула­тура тощо).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промис­лового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утво­рюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотно­го металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва), їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталепла­вильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна ви­знати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сиро­вини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2—2,5 раза нижче за технологічно можли­вий та економічно доцільний рівень.