Электронный
методический кабинет

Напрямки політики державного регулювання економіки

Стеченко • Державне регулювання економіки • 2006 (ua) 
Незадовільні макроекономічні результати формування господарства України, що отримані на практиці, диктують необхідність переорієнтації ролі держави в управлінні. Назріла потреба кардинально міняти стратегію і направленість перетворень, тому для України вирішальним може бути тільки внутрішній ринок. Економічна політика, що орієнтована на зовнішню торгівлю, можлива для окремих країн Західної Європи або для Південної Кореї і Тайваню.

В умовах сучасного високоінтегрованого господарства роль державного регулювання об'єктивно залишається досить значною. Особливого значення вона набуває в перехідний до ринкової економіки період.

Заміна централізованих методів ринковим шляхом передання суспільної власності в руки конкретних груп призвела до сутички групових інтересів, породила стихійність, властиву слабо регульованому капіталістичному господарству. Активізація державного регулювання економіки забезпечується використанням низки основних принципів: узгодження короткострокових і перспективних цілей при прийнятті управлінських рішень; узгодження фундаментальних і поточних завдань; оволодіння механізмами реалізації цілей.

Державне регулювання стає вкрай необхідним з урахуванням тих реалій, в яких відбувається реформування економіки України. До основних із них належать:

висока зношеність основних фондів, слабке цивільне машинобудування, підвищена ресурсомісткість;



необхідність розвитку конкуренції, з одного боку, і державного розподілу ресурсів — з другого, у зв'язку з чим актуальним є формування механізму поєднання цих шляхів перерозподілу ресурсів;

слабкість грошового обігу, який диктує здійснення системи заходів щодо стабілізації і зміцнення гривні, а до їх реалізації — розробка механізму підвищення інвестиційної активності;

відсутність чіткої соціально-економічної перспективи;

монополізм, тіньова координація, а інколи і безпосередній контроль економіки мафіозними структурами.

Нині відстежувались два підходи в питанні про роль держави в перехідній економіці. Один представлений концепцією "обмеження інтервенції держави в економіку", що завбачає проведення макроекономічної політики з використанням монетарних методів. Другий наполягає на достатньо високій, активній ролі держави в перетвореннях. У випадку другого підходу створюються певні передумови для формуючого впливу держави на економічну динаміку, а також реалізації низки зазначених вище основних принципів. При цьому державний вплив має забезпечити соціальну орієнтацію всіх галузей суспільного господарства, підтримку зайнятості населення.

Конкретні функції державного управління досить чітко визначились у процесі практичної їх реалізації розвиненими країнами світу. Як свідчить аналіз відповідного досвіду, держава має забезпечити:

узгодження інтересів на всіх рівнях: суспільство — регіон — фірма — працівник;

збалансованість розвитку, структурну переорієнтацію суспільного відтворення;

включення вітчизняної економіки в міжнародний поділ праці;

розвиток виробничого потенціалу країни — його якісний стан, темпи нарощування, рівень використання;

активну цілеспрямовану кредитну, грошову, податкову політику;

надання фірмам, комерційним структурам інформації про схеми розвитку і розміщення продуктивних сил, довгострокові й середньострокові плани соціально-економіч-ного розвитку країни і її регіонів.

Все це свідчить про те, що держава реалізує свої функції з управління національною економікою, здійснюючи багатоцільову, різноспрямовану діяльність. Отже, потрібна впорядкована система заходів, дій держави, які в сукупності є загальнодержавною макроекономічною політикою. Дослідники виділяють такі її основні напрямки.

і петиту ційна політика — цілеспрямовані дії держави з перетворення або усунення економічних інститутів, формування нових. Тут є пріоритетними реформування інститутів державного регулювання, приватизація державної власності, формування і розвиток інфраструктури ринку, насамперед уточнення ролі фінансових та інвестиційних інститутів.

Структурно-інвестиційна і промислова політика забезпечує формування ринкових суб'єктів, надає державну підтримку виробнику продукції, на яку є і буде в найближчому майбутньому попит; причому перерозподіл ресурсів належить здійснювати не за галузями, а відповідно за більш деталізованими ознаками (наприклад, для розвитку інвестиційного устаткування), широко використовуючи цільові програми.

За даними окремих досліджень промислова політика охоплює: встановлення конкретних цілей у результаті аналізу реальних можливостей розвитку з урахуванням варіантів світогосподарських зв'язків; установлення системи пріоритетів у розвитку; конкретизацію етапів досягнення стратегічних цілей; механізми реалізації пріоритетів [42, с. 5].

Стосовно розробки стратегії промислової політики показовим є досвід Японії. Промислова політика цієї країни включала регульоване відкриття економіки, узгоджене зі зміцненням національного виробництва, поетапну модернізацію виробничого устаткування, підвищення рівня технології відповідно з пріоритетами, заходи зі стабілізації економіки.

Фінансова політика — це необхідні відповідні перспективні програми, узгоджені з організаційно-інституцій-ними перетвореннями.

Соціальна політика — насамперед соціальний захист найменш забезпечених верств населення, управління через інтереси.

Державна політика в широкому розумінні охоплює всі дії держави у сферах податкової, цінової, кредитної, дотаційної, зовнішньоекономічної політики, реформування відносин власності та інших, що мають вплив на розвиток промисловості; у вузькому розумінні — управління окремими галузями і підприємствами: зміна обсягів випуску продукції, структури виробництва, створення нових галузей, сприяння малому бізнесу, економії ресурсів і т. ін.

З боку стратегічної цілі реформ доцільне виділення як пріоритетного інноваційного напрямку, який включає:

"визначення пріоритетів науково-технічного розвитку і здійснення розподілу державних ресурсів;

створення сприятливого інноваційного клімату в економіці, послідовне формування платоспроможного попиту на інновації;

створення умов для розвитку підприємництва в науково-технічній сфері;

активний протекціонізм стосовно до інтелектуального, науково-технічного потенціалу країни.

Реалізація зазначених функцій держави в регулюванні економіки потребує відновлення і подальшого розвитку системи планування на макрорівні з метою обґрунтування рішень, пов'язаних з реалізацією цих функцій.